Дивне прохання хворої свекрухи відкрило мені очі на людину, з якою я жила

Але те, від чого в мене по-справжньому похолола кров, було не свідоцтво про народження, а чорний блокнот у шкіряній палітурці, що лежав на самому дні шухляди. Маленький, з потертими кутами, без назви. Я відкрила його. Акуратний, каліграфічний почерк Ганни Павлівни. Детальні записи всіх доходів і витрат за останні п’ятнадцять років.

«12.05.2009. Вісімсот тисяч гривень. В.І. На проєкт «Гранітний кар’єр». На представницькі витрати». «20.06.2009. Двісті тисяч гривень. Подарунок В.І. на день народження». «15.08.2009. Аварія в кар’єрі, обвал. П’ять робітників загинули. Півтора мільйона гривень. На допомогу сім’ям загиблих і врегулювання питань з пресою. За наказом».

У мене потемніло в очах. «Гранітний кар’єр» у Житомирської області. 2009 рік. Це те саме місце, де працювали і загинули мої батьки. Мені тоді було всього дванадцять років. Нам сказали, що це був нещасний випадок на виробництві через необережність. Компанія виплатила невелику компенсацію, на яку я сяк-так виживала завдяки допомозі родичів.

Ніхто не був притягнутий до відповідальності. Справу швидко замяли. Виявилося, смерть моїх батьків не була випадковістю. Вона була результатом недбалості, порушення техніки безпеки і брудних грошей, якими все прикрили. І людиною, яка вела ці записи, яка видавала ці гроші, була моя свекруха, Ганна Павлівна.

А той, хто стояв за всім цим, «В.І.» з блокнота — це Віктор Іванович Воронцов, нині впливовий депутат, людина з величезною владою. У мене підкосилися ноги, і блокнот випав з рук. Почуття огиди і ненависті підступило до горла. Я живу з ворогом. Я називаю мамою жінку, яка опосередковано причетна до трагедії моєї родини.

Вона не тільки виростила монстра Дмитра, а й сама зберігала страшні таємниці. Але тут же в пам’яті сплив її благальний погляд минулої ночі. «Він не мій син. Врятуй мене». Чому вона дала ключ саме мені? Вона знала, що я відкрию комірку, прочитаю цей блокнот. Вона хотіла, щоб я врятувала її? Чи вона хотіла використати цей блокнот, щоб купити собі спокій?

Чи це було запізніле каяття? Різкий дзвінок телефону в сумочці перервав мої сумбурні думки. На екрані висвітилося «Коханий чоловік». Я зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися. Підняла блокнот, сунула все назад у сумку. Я не могла більше залишати це тут. Я повинна забрати ці докази.

«Алло, я слухаю», — мій голос прозвучал холодно, але Дмитро на тому кінці дроту не помітив. «Ти де? Вже гості прийшли. Купи по дорозі ящик пива, швидше», — він кинув слухавку. Я подивилася на згаслий екран і подумки сказала: «Добре, Дмитре, ти хочеш грати? Я зіграю з тобою. І ви також, Ганно Павлівно. Нам ще є про що поговорити».

Я вийшла з банку під палюче сонце Києва. Було відчуття, що я щойно вибралася з одного пекла, щоб тут же крокнути в інше. Ще більш жорстоке. У своєму власному будинку. Я повернулася додому з ящиком холодного пива в руках, але з пожежею в душі. Чорний блокнот і пачка фінансових документів важко лежали в сумці, немов бомба з годинниковим механізмом.

Я сховала їх на дні своєї шафи, під кількома шарами товстого зимового одягу. Знизу доносилися гучні крики, дзвін келихів і п’яний сміх Дмитра та його дружків. Вони обговорювали ділянки землі, криптовалюту, потім переключилися на жінок. Я почула, як чоловік хвалився: «Хлопці, не партеся, скоро в мене буде купа грошей. Стара моя скнара, яких світ не бачив, але куди вона дінеться, все мені залишить».

Мене пересмикнуло. Він бачив у матері лише джерело доходу, не більше. До вечора гості розійшлися. Будинок знову занурився в гнітючу атмосферу. Дмитро був сильно п’яний, його обличчя почервоніло. Він, похитуючись, попрямував до кімнати матері. Я поспішила за ним. «Стара, прокинься, живо!» — він грубо тряс Ганну Павлівну за плече…