Дивне прохання таксиста: чому мені довелося ховатися у власній поїздці.

Ранок видався похмурим, але Олена прокинулася з відчуттям, що сьогодні особливий день. За вікном накрапав дрібний жовтневий дощ, краплі стікали по склу звивистими доріжками, а вона лежала і дивилася на сіре небо, не наважуючись встати.

У сусідній кімнаті вже шумів телевізор. Ігор, як завжди, увімкнув ранкові новини і гримів посудом на кухні. Запах кави просочувався під двері спальні, змішуючись із чимось горілим: чоловік ніколи не вмів нормально готувати тости. Олена відкинула ковдру і сіла на край ліжка, намацуючи ногами капці на холодній підлозі.

Їй було сорок три роки, і більшу частину цих років вона прожила, намагаючись догодити іншим. Спочатку батькам, потім чоловікові. Сьогодні вона їхала до банку, щоб оформити дарчу на квартиру: бабуся, Зінаїда Павлівна, вирішила передати їй свою двокімнатну квартиру в центрі міста.

Це була не просто квартира, а ціла історія родини. Там виросла мама Олени, там пройшло її власне дитинство, літні канікули, що пахли бабусиними пирогами та варенням із вишні. Там стояло старе піаніно, на якому вона розучувала гами, і книжкова шафа зі збіркою творів класики, корінці яких вона пам’ятала напам’ять.

Телефон на тумбочці завібрував, підстрибнувши на дерев’яній поверхні. Олена потягнулася до нього і побачила знайоме ім’я на екрані: «Бабуся» з маленьким сердечком, яке вона додала ще років п’ять тому.

— Оленочко, ти вже встала? — голос бабусі звучав бадьоро, незважаючи на ранню годину. На задньому плані чулося радіо — Зінаїда Павлівна завжди вмикала його вранці, слухаючи новини та прогноз погоди.

— Встала, бабусю. Як ти почуваєшся?

— Та що мені станеться? Тиск зранку поміряла — 130 на 80, як у космонавта. Я тобі дзвоню нагадати: документи всі візьми, паспорт не забудь. І ще там довідка потрібна, я вчора казала. Та, що з домоуправління.

— Усе зібрала ще ввечері. Не хвилюйся.

— Я не хвилююся. Просто хочу, щоб усе пройшло гладко. Ця квартира — вона ж не просто стіни, Оленочко. Там усе наше життя. Твоя мама там перші кроки робила, уявляєш? Трималася за цей комод, який досі в передпокої стоїть, і тупотіла до мене. А ти в мене на руках там засинала маленька, я тебе по кімнаті носила і колискову співала. Пам’ятаєш колискову?

— Пам’ятаю, бабусю, — Олена посміхнулася, хоча бабуся цього не бачила. — Про сірого вовчка.

— От-от. Хочу, щоб квартира тобі дісталася, поки я жива і при своєму розумі. Щоб усе по закону було, щоб ніхто потім не причепився.

Зінаїді Павлівні було вісімдесят два роки, але розум у неї залишався гострим, а характер — твердим. Вона все життя пропрацювала вчителькою математики в школі і досі розгадувала кросворди та вирішувала судоку, щоб, як вона казала, «мізки не заіржавіли». Щоранку робила зарядку біля відчиненого вікна, пила чай з лимоном і медом та зідзвонювалася з подругами, яких з кожним роком залишалося все менше.

— Бабусю, все буде добре. Ти о котрій виїжджаєш?

— Таксі на одинадцяту викликала. Приїду прямо до нотаріуса, як домовлялися.

— Ти раніше будеш. Почекаєш мене там?

— Так, бабусю. Ігор сказав, що теж під’їде, у нього зранку якась зустріч.

— Ну й добре. Утрьох усе й оформимо. Оленочко, ти тільки не хвилюйся, все буде як треба.

— Я не хвилююся, бабусю.

— Побачимося через пару годин.

— Побачимося.

— І це… Ігорю привіт передавай.

В останній фразі здригнулася ледь помітна пауза перед ім’ям чоловіка. Олена поклала слухавку і кілька секунд сиділа нерухомо, дивлячись на згаслий екран. «Ігорю привіт передавай». Бабуся завжди ставилася до зятя насторожено, хоча ніколи не говорила про це прямо. Просто іноді, коли Олена розповідала про чоловіка, Зінаїда Павлівна підтискала губи і переводила розмову на іншу тему. Або раптом починала згадувати покійного діда: як той дбав про сім’ю, як кожну копійку в дім ніс, як ніколи голосу не підвищив за сорок років шлюбу.

На кухні пахло кавою і підгорілим тостом. Ігор сидів за столом, уткнувшись у телефон, однією рукою тримаючи чашку, іншою гортаючи щось на екрані. Йому було сорок сім, він працював у якійсь будівельній фірмі менеджером, хоча Олена досі не дуже розуміла, чим саме він там займається. Раніше, у перші роки шлюбу, він багато розповідав про роботу, про проєкти, про клієнтів, про плани. А останні роки відбувався загальними фразами: «нормально», «як завжди», «нічого цікавого». І телефон ховав, коли вона входила до кімнати. Чи їй тільки здавалося?

— Доброго ранку, — сказала Олена, наливаючи собі каву з турки.

На плиті лежала забута лопатка, на сковороді чорніли залишки яєчні.

— Угу, — Ігор не підвів очей від екрана.

Олена сіла навпроти, обхопивши чашку долонями. Кава була занадто міцною і гіркуватою: Ігор завжди клав більше ложок, ніж потрібно.

— Ти пам’ятаєш, що сьогодні ми їдемо до нотаріуса?