Фатальна хустка: чому після одного погляду на прибиральницю коханка вилетіла з офісу

— зітхнула Марина.

— А що Юрко? Він поки маленький, але зрозуміє. І вже краще зовсім без батька, ніж з таким.

Їхню розмову мимоволі почув Валерій, який частенько ходив коридором, намагаючись розробити травмовану ногу. Серце молодої людини стиснулося: ось у цих добрих жінок неприємності.

Трохи заспокоївшись, Марина прийшла додому, вже готова до нападок і до захисту. Дмитро вже повернувся, але, як не дивно, не збирався влаштовувати розбірок і поводився як зазвичай.

— Ну що, так і будемо мовчати? — першою не витримала Марина. — Що це було? Там, в офісі.

— А що було? — вдав, що не зрозумів чоловік. — Звичайна догана суворого начальника недбайливій співробітниці. Так, Христина Львівна розлютилася, і це цілком зрозуміло. Ти їй дорогі туфлі зіпсувала. Що тобі повинні були сказати? Спасибі? Премію виписати? Чи я мав при всіх зізнатися, що криворука прибиральниця — моя дружина?

— А чому ні? Міг би сказати заодно, яку суму ти мені виділяєш на господарство, і всі б зрозуміли, чому я змушена підлогу мити! — не стрималася вона. — Може, і не звільнили б.

— Ніхто тебе не звільняв. Якщо тобі так хочеться працювати — будь ласка, ходи, винось сміття, — не став розвивати неприємну йому тему Дмитро.

Вона теж вирішила, що досить з неї розмов. Дозволяють працювати — і на тому спасибі. А наступного дня все ж попросила ставити її в зміни тільки рано вранці або пізно ввечері. Не хотілося ніяк перетинатися ні з чоловіком, ні з Христиною. Але такий графік дозволив їй зробити дуже неприємне відкриття.

Якось увечері, прибираючи кабінет чоловіка, вона помітила в кошику для сміття обривки фотографії. Не витримавши, склала шматочки й отримала дуже цікаву картинку. На ній були Діма, Христина і свекруха. Вони стояли, обнявшись, на тлі споруджуваного котеджу. Що все це означало? Валентина Данилівна завжди мріяла про свій будиночок, але це було нездійсненно. Живучи на околиці в маленькій однокімнатній квартирі, скаржачись на жебрацьку пенсію, купити будинок вона ніяк не могла.

Перебравши папери на столі, Марина знайшла конверт, на якому була написана адреса котеджного селища, де, судячи з усього, і знаходився цей самий будинок. Доведеться з’їздити, подивитися, що за котедж такий.

«Поїду-но краще вдень. Діма і Христина напевно будуть на роботі, тож їх там не зустріну. Ну а пощастить — може, у сусідів запитаю, хто там живе», — вирішила Марина і, не відкладаючи справу в довгий ящик, наступного ж дня вирушила туди.

А двері їй відчинила свекруха.

Можливо, Валентина Данилівна чекала когось іншого, тому що, побачивши невістку, розгубилася. Марина теж втратила дар мови в перший момент, дивлячись на свекруху, що розгублено смикала пояс дорогого, явно не ринкового халата з натурального шовку. І це Валентина Данилівна? Яка при кожній зустрічі гірко скаржилася на бідність! Марина, вірячи всьому, посильно допомагала їй, відриваючи крихти від сім’ї та своєї мами.

Свекруха швидко взяла себе в руки і запросила її в будинок.

— Ой, раз ти знайшла адресу, напевно, знаєш більше, ніж намагаєшся показати. Так, це мій будинок, я завжди про такий мріяла.

— Але як?