Фатальна річниця: чому записка від офіціантки змусила Катю тікати з ресторану, не дочекавшись чоловіка

— Гаразд, — сказала вона. — Тоді давай просто посидимо ще трохи. Може, відпустить?

— Звичайно. — Він узяв її руку і підніс до губ. Поцілунок був довгим, ніжним.

Катя дивилася на нього і намагалася зрозуміти: це та сама людина, за яку вона вийшла заміж? Чи хтось зовсім інший?

Через півгодини Едуард підвівся.

— Сходжу поговорю з шефом щодо десерту. Хочу замовити щось особливе для тебе.

Він пішов у бік кухні. Катя залишилася сама. Її погляд метнувся по залу. Офіціантка, Марина, стояла біля дальнього столика і дивилася прямо на неї. Їхні очі зустрілися. Марина ледь помітно кивнула в бік дверей з написом «Службовий вхід».

«Зараз або ніколи».

Катя встала. Ноги рухалися самі — повз столики, повз барну стійку, до дверей. Штовхнула їх. За ними виявився коридор, що пахнув їжею і мийними засобами. Далі, далі — кухня. Кухарі в білих ковпаках, шипіння олії, дзвін посуду. Ніхто не звернув на неї уваги. Ще одні двері, напис «Вихід».

Катя штовхнула їх і опинилася у дворі. Холодне жовтневе повітря вдарило в обличчя. Темно. Десь далеко світилися вогні траси. Вона побігла. Каблуки грузли в мокрій траві. Вона скинула туфлі і побігла босоніж. По холодній землі, по опалому листю.

Ззаду почувся крик. Чоловічий голос. Голос Едуарда.

— Катю! Катю, стій!

Вона не зупинилася. Не озирнулася. Бігла до траси, до світла, до людей. Машина загальмувала поруч з нею, коли вона вже вискочила на узбіччя. Не його машина. Якийсь старий седан. Двері відчинилися.

— Сідай, швидко!

За кермом була та сама офіціантка. Марина. Катя пірнула на заднє сидіння. Машина рвонула з місця. У дзеркалі заднього виду вона побачила, як з темряви з’явилася постать Едуарда. Він стояв на узбіччі і дивився їм услід.

— Пригнися, — скомандувала Марина. — І не висовуйся, поки я не скажу.

Катя лягла на сидіння. Серце калатало так, що здавалося, ось-ось вискочить з грудей.

— Хто ви? — прошепотіла вона. — Що відбувається?

— Скоро дізнаєшся. Зараз головне поїхати подалі.

Машина мчала по нічній дорозі. За вікном миготіли дерева, рідкісні ліхтарі, зустрічні вогні. Катя лежала на задньому сидінні і намагалася зрозуміти, як її життя за одну годину перетворилося на кошмар.

Вони їхали близько години. Марина мовчала, зосереджено дивлячись на дорогу. Катя поступово сіла. Пригинатися більше не було сенсу, вони давно виїхали з області.

— Куди ми їдемо? — нарешті запитала вона.

— У безпечне місце. У мене є квартира на околиці міста. Там нас не знайдуть.

— Нас? Ви… Ви теж від нього ховаєтеся?

Марина посміхнулася — гірко, без тіні веселощів.

— Я від нього не ховаюся. Я його шукаю. Вже три роки.

— Три роки?

— Відтоді як він убив мою сестру.

Катя відчула, як до горла підступає нудота.

— Розкажіть, — попросила вона тихо. — Розкажіть усе.

Марина помовчала, потім заговорила рівним, безбарвним голосом людини, яка переказувала цю історію багато разів:

— Її звали Інна. Вона була на чотири роки молодша за мене. Красива, добра, довірлива. Занадто довірлива. — Голос Марини здригнувся, але вона взяла себе в руки. — Три з половиною роки тому вона познайомилася з чоловіком. Едуард Ростовцев. Красивий, чарівний, успішний бізнесмен. Принаймні, так він представлявся. Інна закохалася як божевільна. Через півроку вони одружилися.

Катя слухала, і з кожним словом всередині наростав крижаний жах…