Фатальна зустріч біля цвинтаря: за що старенька подякувала мільйонеру

— запитав він. — Вона встигла написати листа?

— Встигла. Я передам Таї після похорону. Разом з Настиним.

— Я можу прийти? На похорон?

Довга пауза.

— Не варто. Тая і так на межі. Якщо побачить тебе, може зірватися. Почекай. Дай їй час.

Андрій хотів заперечити, але зрозумів, що Антоніна має рацію. Зараз не час для нього. Зараз час для Таї — оплакати бабусю, єдину близьку людину, яка у неї залишилася.

— Добре, — сказав він. — Я почекаю.

Чекати виявилося нестерпно. Андрій повернувся на роботу — вперше за три тижні.

Павло зустрів його з погано прихованим полегшенням.

— Слава Богу! Я вже думав, ти зовсім пропав. Контракт з німцями ледве врятували. Вибач.

Андрій потиснув другу руку.

— Були… особисті обставини.

— Та жінка? Донька?

Андрій кивнув. Він розповів Павлу все: про Зінаїду, про Антоніну, про невдалу спробу поговорити з Таєю. Павло слухав мовчки, не перебиваючи.

— І що тепер? — запитав він, коли Андрій закінчив.

— Тепер чекаю. Бабуся залишила їй листа. І мати теж — ще вісім років тому, перед смертю. Антоніна зберігала весь цей час. Може, після цього Тая погодиться хоча б вислухати мене?

Павло похитав головою.

— Знаєш, Андрію… Я знаю тебе двадцять років. Ти завжди домагався свого. Будував бізнес, знищував конкурентів, долав будь-які перешкоди. Але це… це інше. Це не угода. Це людина. Жива людина, зі своїми почуттями, страхами, образами. Ти не можеш просто купити її довіру.

— Я знаю.

— Знаєш, але продовжуєш діяти як бізнесмен. Викупив борг за її спиною. Найняв службу безпеки стежити за нею. З’явився з правдою, не підготувавши ґрунт. Ти звик контролювати ситуацію, а тут контроль неможливий.

Андрій мовчав. Павло мав рацію. У всьому мав рацію.

— Що б ти зробив на моєму місці? — запитав він.

— Відступив би. Дав їй простір. Показав би, що я поруч, але не тисну. І чекав би. Стільки, скільки потрібно.

— А якщо вона ніколи не прийме мене?

— Тоді хоча б знатимеш, що зробив усе правильно. А не зруйнував останній шанс своїм нетерпінням.

Минув тиждень. Потім другий. Андрій працював як проклятий. Закривав угоди, проводив наради, літав на переговори. Намагався забити голову справами, щоб не думати про Таю щохвилини.

Виходило погано. Вечорами він сидів у порожньому будинку й дивився на її фотографію. Думав про листи: той, що написала Зінаїда перед смертю, і той, що Настя залишила вісім років тому. Що в них? Чи пробачила його Настя?

Чи зрозуміла, чому він зник тоді, тридцять років тому? Чи забрала образу в могилу?

На кінець другого тижня подзвонила Антоніна.

— Вона прочитала листи, — сказала стара без передмов. — Обидва.

Андрій відчув, як серце підстрибнуло до горла.

— І що?