Фатальна зустріч біля цвинтаря: за що старенька подякувала мільйонеру

Вони подивилися один на одного, і раптом Андрій побачив у її очах щось нове.

Не прощення — до нього було ще далеко. Але розуміння. Прийняття.

— Я не можу називати тебе татом, — сказала Тая. — Поки не можу. Може, ніколи не зможу. Але… — Вона зробила паузу. — Але я готова спробувати. Дізнатися тебе. Зрозуміти, хто ти такий.

Не як мільйонер, не як власник холдингу. Як людина. Андрій відчув, як до очей підступають сльози. Він не плакав багато років, навіть на похороні Ольги не плакав. Але зараз…

— Дякую, — видавив він. — Це більше, ніж я заслуговую.

— Можливо. Але бабуся просила дати тобі шанс. І мама теж, у своєму листі. Вони обидві вірили, що ти хороша людина. Я хочу перевірити, чи мали вони рацію.

Вона допила чай, поставила чашку.

— У мене завтра вихідний, — сказала вона. — Я хотіла поїхати на кладовище. До мами й бабусі.

Якщо хочеш, можеш поїхати зі мною.

Андрій кивнув. Слова застрягли в горлі.

— О десятій ранку. Біля центрального входу.

Тая встала.

— І ще. Ці гроші, які ти заплатив за борг… Я поверну. Не відразу, частинами. Але поверну.

— Не треба.

— Треба, — відрізала вона. — Мені треба. Для себе. Щоб між нами не було боргів. Ніяких.

Вона розвернулася й пішла до виходу. Біля дверей зупинилася, обернулася.

— Андрію, — сказала вона. Не тату. Не батьку.

Просто на ім’я. Але в її голосі не було холоду. — Дякую. За те, що шукав. За те, що не здався. Двері зачинилися за нею. Андрій залишився сидіти, дивлячись на порожню чашку з-під чаю. За вікном сідало сонце, забарвлюючи небо в рожеві й золоті тони.

Десь далеко сміялися діти, гуділи машини. Життя тривало своєю чергою. Він дістав телефон, відкрив фотографію Таї. Подивився на неї довго, уважно. Його донька. Його кров. Доросла жінка, яка прожила без нього двадцять дев’ять років і все-таки знайшла в собі сили дати йому шанс.

Андрій не знав, що буде далі. Не знав, чи вийде у них побудувати стосунки, чи стануть вони коли-небудь справжньою сім’єю. Але одне він знав точно: він більше не один. І це було більше, ніж він смів сподіватися. Він залишив на столі гроші за каву та чай, підвівся. Завтра о десятій, біля центрального входу на кладовище. Перший крок на довгому шляху. Перший, але не останній.

Ось і закінчилася ця історія. Історія про те, що ніколи не пізно стати тим, ким ти повинен був бути. Що минуле не можна змінити, але можна змінити майбутнє. І що найважливіші слова в житті — це не «пробач», а «я готовий спробувати».