Фатальна зустріч біля цвинтаря: за що старенька подякувала мільйонеру

— Не знаю, — чесно відповів Андрій. — Пашо, мені потрібна порада.

Через годину Павло сидів у його кабінеті, слухаючи історію з розширеними від подиву очима. Вони знали один одного двадцять років, пройшли разом через усі кризи, будували бізнес з нуля. Павло був єдиним, кому Андрій міг довіритися.

— Стривай, — Павло потер перенісся. — Тобто, ця стара на кладовищі… Вона що, спеціально тебе чекала? Схоже на те. І вона хто?

— Знайома цієї Зінаїди. — Андрій знизав плечима. Він і сам думав про це.

Ким була та жебрачка? Як вона дізналася, що він буде на кладовищі саме того дня? Зінаїда Матвіївна нічого не сказала про неї, а він, приголомшений новинами, забув запитати.

— Неважливо, — сказав він. — Важливо інше. Що мені робити, Пашо?

Павло довго мовчав, дивлячись у вікно, потім повернувся до друга.

— Слухай, Андрію. Я розумію, що це шок. Але ти впевнений, що це правда? Що ця дівчина дійсно твоя донька?

— Я бачив фотографію. Вона… вона схожа на мене. Дуже.

— Мало хто на кого схожий. Ти зробив тест ДНК?

Андрій похитав головою. Про це він не подумав.

— Ось із цього й почни, — Павло говорив м’яко, але наполегливо. — Перш ніж вриватися в життя цієї жінки, переконайся. Інакше можеш наламати дров.

Він мав рацію, звичайно, мав рацію. Потрібні докази, а не емоції. Але коли Павло пішов, Андрій знову дістав аркуш з адресою. «Дитяча поліклініка №4. Вулиця Садова, будинок 7. Кожен день, крім неділі, з 8 до 5». До біса тести. Він повинен побачити її. Хоча б побачити.

Поліклініка розташовувалася в старій триповерховій будівлі, оточеній тополями. Андрій приїхав до другої години дня, залишив машину за рогом і довго сидів, збираючись з духом. Що він робитиме? Підійде і скаже: «Здрастуй, я твій батько»? Абсурд.

Вона викличе охорону. У підсумку він вирішив просто подивитися. Здалеку. Переконатися, що вона існує. А потім уже думати про наступні кроки. Поліклініка зсередини була типовою: лінолеум, фарбовані стіни, запах антисептика.

Андрій пройшов повз реєстратуру, вдаючи, що знає, куди йде. Серце калатало десь у горлі. Він знайшов її на другому поверсі, у процедурному кабінеті. Двері були прочинені, і він бачив, як вона схилилася над маленьким хлопчиком років п’яти, щось тихо кажучи йому.

Хлопчик плакав — мабуть, боявся уколу. Тая гладила його по голові, усміхалася, і поступово дитина заспокоїлася. Андрій дивився на неї і не міг відвести очей. Фотографії не передавали й половини. Вживу вона була… справжньою.

Світле волосся, зібране у хвіст. Сірі очі — точно такі ж, як у матері, як у тих давніх спогадах. Високий лоб, вперте підборіддя. Його підборіддя.

— Вам допомогти?

Андрій здригнувся. Поруч стояла повна жінка в білому халаті, дивилася на нього з підозрою.

— Я… — Він запнувся. — Я шукаю терапевта. Для дитини.

— Реєстратура на першому поверсі, — сухо сказала жінка. — Стороннім тут перебувати не можна.

Андрій кивнув і поспішно пішов до сходів. Серце все ще калатало. Він встиг, він побачив її. І тепер знав точно: це його донька. Ніякий тест не потрібен. Він відчував це кожною клітиною.

Але що далі?

Він вийшов з поліклініки й зупинився біля входу, закурюючи. Кинув п’ять років тому, коли в Ольги виявили хворобу, але зараз руки самі потягнулися до сигарети.

— Курите?

Він обернувся. Тая стояла у дверях, накинувши на плечі легку куртку. Мабуть, вийшла на перерву.

— Так, — видавив він. — Вибачте, тут не можна?

— Можна, — вона знизала плечима. — Просто всі зазвичай за ріг ідуть. Там лавка є.

Вона дістала з кишені власну пачку, витягла сигарету. Андрій машинально простягнув їй запальничку.

— Дякую. — Тая затягнулася, випустила дим. — Ви до кого приходили? Я вас бачила на другому поверсі.

— Я? — Він гарячково шукав слова. — Племінника хотів записати. До лікаря.

— А, зрозуміло. Реєстратура до шостої працює. Встигнете.

Вони стояли поруч, курили, і Андрій розумів, що це божевілля — ось так, випадково, розмовляти з власною донькою, яка поняття не має, хто він такий. Але не міг змусити себе піти.

— Ви медсестра? — запитав він, хоча знав відповідь.

— Угу. Одинадцять років уже.

— Подобається?

Тая усміхнулася — невесело, з гіркотою.

— «Подобається» — не те слово. Діти, вони чесні. З ними простіше, ніж із дорослими. Дорослі брешуть, викручуються. Діти — ніколи.

У цих словах було щось особисте, якийсь застарілий біль. Андрій хотів запитати, але не наважився.

— Гаразд, — Тая кинула недопалок в урну. — Мені час. Удачі з племінником!

Вона розвернулася й пішла до дверей. Андрій дивився їй услід, і всередині все кричало: «Зупинись! Скажи їй! Скажи правду!»

— Зачекайте! — вирвалося в нього.

Тая обернулася.

— Так?