Фатальний ранок: що сталося біля дверей кав’ярні, поки Олена слухала пораду безхатька і чекала за рогом

— Дівчинко, ти чотири місяці виносиш мені їжу, коли начальник не бачить. Дозволь відплатити за доброту. Завтра не приходь відчиняти кав’ярню першою. Запізнися спеціально, нехай адміністратор відчинить. Післязавтра все поясню.

Олена прокинулася за п’ять хвилин до будильника. Так бувало щоранку останні півтора року: організм сам навчився вставати о пів на шосту, немов внутрішній сторож не давав проспати ні хвилини. Вона обережно встала з дивана, намагаючись не скрипнути пружинами, і навшпиньки пройшла до вікна. За фіранкою ще панувала нічна темрява, тільки ліхтар біля під’їзду кидав жовтуватий відблиск на засніжений двір.

Мати спала в кімнаті за тонкою стіною. Олена прислухалася: рівне дихання, спокійне. Добре. Значить, ніч минула без нападів. Після інсульту кожна спокійна ніч здавалася маленьким дивом. Півтора року тому мама ще могла ходити сама, розмовляла майже без запинок, навіть намагалася допомагати по господарству. Але другий удар три місяці тому прикував її до ліжка. Тепер ліва сторона майже не рухалася, мова стала невиразною, а Олена перетворилася не тільки на доньку, а й на доглядальницю, медсестру, няньку.

Вона вмилася крижаною водою — гарячу відключили ще вчора, обіцяли дати до вечора. Швидко натягнула чорні джинси й білу блузку, всунула ноги в стоптані кросівки. Погляд упав на дзеркало в передпокої: бліде обличчя, темні кола під очима, волосся абияк зібране у хвіст. Двадцять шість років, а виглядає на всі тридцять п’ять. Олена скривилася і відвернулася. Ніколи милуватися.

У холодильнику залишилося трохи гречки з вечора і два яйця. Вона зварила кашу, залишила мамі в мисочці на столі, поруч поклала записку: «Матусю, розігрій у мікрохвильовці. Таблетки в синій коробочці, дві штуки після їжі. Прийду о третій. Цілую. Оленка». Мама не завжди могла прочитати — літери розпливалися, плуталися, але Олена все одно писала. Раптом сьогодні вийде.

Накинула стару куртку, обмотала шию шарфом і вийшла в під’їзд. Ліфт не працював другий місяць, четвертий поверх — доводилося йти пішки. На вулиці вдарив мороз, мінус п’ятнадцять, не менше. Сніг рипів під ногами, в носі защипало від холоду. Олена прискорила крок. До кафе «Затишний куточок» двадцять хвилин швидким кроком, до шостої треба встигнути відчинити.

Вулиці були порожні. Рідкісні машини проїжджали повз, фари вихоплювали з темряви кучугури та голі дерева. Олена йшла знайомим маршрутом, не думаючи про дорогу, ноги самі несли. Думала про інше. Про те, що зарплату обіцяли тільки через тиждень, а мамі потрібні ліки вже завтра. Добре, що в кафе іноді давали чайові: вчора якийсь чоловік залишив пару купюр. Копійки, звичайно, але хоч щось.

Кафе «Затишний куточок» стояло на першому поверсі старої дев’ятиповерхівки на околиці міста. Колись тут була звичайна квартира, потім власник викупив сусідню, зніс стіни, зробив ремонт і відкрив заклад. Вийшло просторо: шість столиків, барна стійка, кухня за перегородкою. Інтер’єр простий: дерев’яні столи, картаті скатертини, на стінах фотографії міста в рамочках. Нічого особливого, але народ ходив, переважно свої, із сусідніх будинків. Сніданки, обіди, іноді ввечері посидіти з пивом.

Олена дістала ключі й відчинила двері. Усередині пахло вчорашнім борщем і чимось солодким — напевно, булочки залишилися. Вона клацнула вимикачем, і зал наповнився світлом. Зняла куртку, повісила на гачок у підсобці, натягнула фартух. Справи починалися відразу: увімкнути кавомашину, протерти столи, виставити стільці, перевірити, що є в холодильнику. Роботи на годину мінімум, до відкриття о сьомій.

Поки Олена поралася зі столами, у вікно постукали. Вона здригнулася, не розуміючи, хто в таку рань. Обернулася і побачила знайому постать біля скла. Василь. Безпритульний дід, який останні місяці жив десь у сусідньому дворі. Високий, сутулий, у драній куртці й шапці-вушанці, з-під якої стирчали сиві пасма. Обличчя обвітрене, червоне від морозу, але очі живі, ясні. Не п’яні, як в інших безхатьків, а якісь особливі й уважні.

Олена помахала йому рукою і кивнула на чорний хід. Через хвилину Василь стояв біля службових дверей, тупцював на місці, явно мерз. Вона швидко метнулася на кухню, набрала в пластиковий контейнер учорашнього супу, додала три шматки хліба, поклала ще дві булочки з повидлом. Власник, Геннадій Маркович, суворо забороняв виносити їжу. «Це списання, все має утилізуватися за правилами!» — кричав він, коли одного разу застукав Олену з пакетом. Але вона все одно виносила. Потроху, щоб не помітив. Чотири місяці вже годувала Василя з того самого дня, як уперше побачила його, коли він рився в сміттєвому баку за кафе.

Вона прочинила двері, простягнула контейнер. Василь узяв обома руками, кивнув.

— Дякую, дівчинко. Дякую тобі.

— Та годі, — Олена махнула рукою. — Їжте, Василю Петровичу. Тут суп ще гарячий, поки не охолов.

— Господь тебе нагородить. За доброту твою.

Він завжди так говорив. Серйозно, з якоюсь старомодною урочистістю. Олена спочатку ніяковіла, а потім звикла. Василь був не схожий на інших безхатьків. Не пив, не матюкався, тримався з гідністю. Одного разу вона запитала, як він опинився на вулиці. Він відповів коротко: «Життя так склалося», — і більше не розповідав. Олена не наполягала, у кожного свої таємниці.

— Ви там обережніше, — сказала вона. — Холодно сьогодні. У підвал би якийсь сховатися.

— Знайду місце, не переживай. А ти бережи себе. Мати як?

— Та так само. Лежить. Ліки потрібні, а грошей, як завжди, впритул.

Василь подивився на неї довгим поглядом, немов хотів щось сказати, але промовчав. Кивнув ще раз і пішов назад у двір.

Олена зачинила двері, повернулася в зал. Час летів швидко: за п’ять сьома, пора відчиняти. Перші відвідувачі з’явилися відразу. Пенсіонер дядько Микола завжди брав чай з бубликом. Тітка Галя з сусідньої вулиці — каву з молоком і сирник. Потім підтягнулися робітники з будівництва: шестеро мужиків, галасливих, голодних. Замовили яєчню, сосиски, хліб, чай. Олена крутилася біля барної стійки, на кухні гриміла посудом кухарка Люба, чаклувала над сковорідками.

До дев’ятої години почалася основна метушня. Народ ішов на роботу, багато хто заскакував поснідати. Кафе було майже повним. Олена розносила замовлення, прибирала брудні тарілки, пробивала чеки на допотопній касі. Руки рухалися на автоматі, голова міркувала повільно — не виспалася знову.

— Дівчино! Гей, офіціантко! — гукнув її мужик у шкіряній куртці. — Кава зовсім холодна. Що за обслуговування?

Олена підійшла, подивилася на чашку. Каву налили три хвилини тому, вона не могла так швидко охолонути. Але сперечатися марно.

— Вибачте! Зараз заміню.

— Ось і молодець! А то сидиш тут, мабуть, у телефоні копаєшся, а клієнти чекають!

Вона стиснула зуби, забрала чашку і пішла на кухню. Люба скосилася на неї:

— Знову хамлять?

— Та годі, звикла вже.

— Ну ти, Оленко, терпляча! Я б таким у морду давала!

— Зарплата потрібна, — зітхнула Олена. — А так би послала!

Налила нову порцію кави, віднесла. Мужик навіть спасибі не сказав, втупився в телефон. Олена відійшла до вікна, перевела дух. За склом пішов сніг — густий, мокрий. Прилипав до скла і повільно сповзав униз. Вона подумала про Василя: де він зараз? Чи знайшов укриття? Суп з’їв, напевно. Хоч не голодний.

Опівдні з’явився Геннадій Маркович. Власник кафе, чоловік років п’ятдесяти, великий, з черевцем, у дорогій дублянці та черевиках зі шкіри крокодила. Обличчя червоне, одутле, маленькі оченята бігали по залу, все видивлялися, до чого причепитися. Він пройшов до барної стійки, кинув погляд на Олену.

— Здорово працюємо сьогодні?…