Фатальний ранок: що сталося біля дверей кав’ярні, поки Олена слухала пораду безхатька і чекала за рогом

— Сідай. Розкажу.

Вони сіли поруч. Василь дивився прямо перед собою, говорив повільно, добираючи слова.

— Я бачив, як вони встановлювали пристрій. Вночі. Підслухав розмову. Зрозумів, що збираються тебе вбити. Зателефонував у поліцію анонімно, потім зник. Не хотів, щоб мене допитували, шукали. Безхатькові ніхто не вірить, могли подумати, що сам у справі замішаний.

— Але чому ви повернулися?

— Хотів переконатися, що ти жива. Що все закінчилося добре.

Олена подивилася на нього. На обличчя, пооране зморшками, обвітрене, втомлене. Але очі живі, розумні. Вона раптом зрозуміла, що повинна знати правду.

— Василю Петровичу, хто ви? Звідки ви все це знали? Простий безхатько не міг так усе прорахувати.

Він довго мовчав. Потім тихо сказав:

— Я був сапером. Служив в армії вісім років. Гарячі точки, дві війни. Знешкоджував міни, бомби, всяку вибухівку. Тому й розпізнав пристрій, зрозумів, як він працює.

— А як ви опинилися на вулиці?

Василь стиснув щелепи. Мовчав. Олена не наполягала, але він раптом заговорив сам, немов прорвало:

— Дружина померла. Рак. Я був у відрядженні, не встиг попрощатися. Потім запив. Звільнили з армії. Син відвернувся, сказав, що я ганьба сім’ї. Дім продав, гроші пропив. Отямився на вокзалі, без копійки. Так і живу чотири роки.

Олена взяла його за руку. Стару, мозолисту, тремтячу.

— Ви врятували мені життя, Василю Петровичу. Я вам так вдячна. Я допоможу вам. Обов’язково допоможу.

Він подивився на неї здивовано.

— Допомогти? Як?

— Не знаю поки. Але знайду спосіб. Обіцяю.

Через три дні Олена знову зустрілася з майором Кравцовим. Він викликав її у відділення для уточнення деталей справи. Коли формальності закінчилися, Олена набралася сміливості й запитала:

— Скажіть, а якщо людина допомогла розкрити злочин, вона може отримати якусь допомогу від держави?

Майор підняв брови.

— Залежить від ситуації. Про кого мова?

Олена зам’ялася, потім зважилася.

— Той анонімний дзвінок, який врятував мені життя. Я знаю, хто зателефонував.

Майор випростався в кріслі.

— Хто?

— Безпритульний чоловік. Василь Петрович. Прізвища не знаю. Він жив у дворі поруч із кафе. Я чотири місяці його підгодовувала. Він бачив, як встановлювали вибуховий пристрій, підслухав розмову злочинців і попередив мене, а потім зателефонував у поліцію.

Майор відкинувся на спинку стільця, замислився.

— Цікаво. А де він зараз?

— Не знаю точно. Але можу знайти. Він ветеран, служив сапером. Тому й розпізнав вибуховий пристрій.

— Ветеран? — Майор нахмурився. — Це змінює справу. Якщо він дійсно допоміг розкрити злочин, можна оформити йому винагороду від слідства. Плюс, якщо він військовий ветеран, є програми реабілітації, будинки ветеранів. Потрібно перевірити його дані, підняти документи.

Олена відчула, як у грудях спалахнула надія.

— Ви справді можете йому допомогти?

— Якщо він дасть свідчення, підтвердить свою роль у розкритті злочину — так. Приведіть його сюди. Поговоримо.

Олена вийшла з відділення і відразу зателефонувала Василю. Номер його телефону вона випросила при останній зустрічі, він чинив опір, але вона наполягла. Телефон довго не відповідав, потім пролунав хрипкий голос:

— Алло!

— Василю Петровичу, це Олена. Мені потрібно з вами зустрітися. Терміново. Це важливо.

Він помовчав.

— Що трапилося?

— Я розмовляла з поліцією. З майором, який веде справу. Розповіла про вас. Він хоче зустрітися, оформити вам винагороду й допомогу. Будь ласка, приїжджайте.

— Олено, я не хочу зв’язуватися з поліцією.

— Василю Петровичу, будь ласка! — У її голосі прозвучав відчай. — Ви врятували мені життя. Дозвольте мені хоч щось зробити для вас. Майор обіцяв допомогти. У вас може бути шанс почати нове життя.

Довга мовчанка. Потім важкий подих.

— Добре. Приїду. Де зустрічаємося?

Вони зустрілися через годину біля відділення поліції. Василь прийшов у тій же драній куртці, але спробував привести себе до ладу: поголився, причесався. Олена взяла його під руку, повела всередину. Майор Кравцов зустрів їх у кабінеті. Уважно оглянув Василя, кивнув.

— Сідайте. Як вас звати повністю?

— Василь Петрович Громов.

— Рік народження?

— Тисяча дев’ятсот шістдесят другий.

Майор записав дані, потім підняв очі.

— Олена розповіла, що ви попередили її про небезпеку і зателефонували в поліцію. Розкажіть докладно, як усе було.

Василь заговорив. Повільно, з паузами, але докладно. Розповів, як не спав тієї ночі, як побачив чорний джип біля кафе, як троє чоловіків зайшли всередину. Як він підкрався до чорного ходу, підслухав розмову. Почув про вибуховий пристрій, про офіціантку, яка завжди приходить першою. Зрозумів, що йдеться про Олену. Дочекався, поки злочинці підуть, потім зателефонував у поліцію і попередив дівчину.

Майор слухав уважно, записував. Коли Василь закінчив, запитав:

— Ви служили в армії?

— Так. Саперні війська. Вісім років. Військові кампанії.

— Є документи?

Василь похитав головою.

— Втратив давно. Коли на вулиці опинився, все втратив.

— Військовий квиток?

— Теж немає.

Майор замислився, потім набрав номер на службовому телефоні. Коротко переговорив з кимось, продиктував дані Василя. Поклав слухавку, подивився на нього.

— Перевіримо по базі військкомату. Якщо дані підтвердяться, оформимо вам довідку. А поки дайте свідчення офіційно, усе, що бачили й чули тієї ночі…