Гучний скандал закінчився тим, що чоловік зібрав валізи й поїхав до свекрухи, прихопивши із собою всі сімейні заощадження та банківські картки

— Але ти погрожувала!

— Я показала, що маю право на половину квартири. Це факт, Ігоре. Юридичний факт. Квартира оформлена на тебе в шлюбі. Значить, вона спільно нажите майно.

— Але її подарувала мені мама! До нашого шлюбу вона була її!

— Подарувала в шлюбі. Три роки тому. Перевір дати в договорі дарування, якщо не віриш.

Ігор мовчав, стискаючи щелепи. Світлана бачила, як на його чолі здулася жилка. Він намагався стриматися, але погано виходило.

— Ти… Ти розмістила оголошення. Рієлтори дзвонили кожні п’ять хвилин. Один приїхав прямо до мами, стояв біля дверей, казав, що хоче подивитися квартиру. Мама відчинила… Вона думала, це сантехнік. А там чужа людина з паперами. Вона ледь не зомліла.

Світлана знизала плечима.

— Я не розміщувала оголошення.

— Не бреши. Це ти. Хто ще?

— Може, хтось зламав твій акаунт. Може, помилка системи. Не знаю.

— Світлано, припини. Я не ідіот. Ти ж сама сказала по телефону, що готова подати на поділ.

— Готова. Але оголошення не я розміщувала. Втім, яка різниця? Головне, що ти зрозумів: я не жартую.

Ігор різко відкинувся на спинку стільця.

— Ти змінилася. Стала жорстокою.

— Ні. Я просто перестала бути зручною. Перестала мовчати і терпіти.

— Моя мати нічого поганого тобі не зробила.

Світлана усміхнулася.

— Серйозно? Вона заходила в нашу квартиру без попередження. Перевіряла, що я готую, як прибираю, скільки витрачаю. Вона висмоктувала з нас половину зарплати п’ять років поспіль. Хоча сама працювала і мала пенсію. Вона вимагала віддати наші заощадження на свій ремонт, не запитавши моєї думки. І ти весь цей час був на її боці.

— Вона моя мати.

— А я твоя дружина. Або була. Не знаю вже.

Ігор замовк. Провів рукою по обличчю. Важко зітхнув.

— Світлано, давай… Давай почнемо спочатку. Я зрозумів, що перегнув. Я повернув гроші. Заберу у мами ключі від нашої квартири. Тільки припини цю війну. Зніми оголошення. Забудь про поділ. Повернемося додому. Будемо жити як раніше.

— Як раніше? — Світлана похитала головою. — Ні, Ігоре, як раніше не буде. Тому що раніше я була безправною. А тепер я знаю, що можу постояти за себе.

— Що ти хочеш?

— Я хочу, щоб ти перестав віддавати матері половину зарплати без обговорення зі мною.

— Але вона потребує допомоги!

— Тоді нехай вона відмовиться від фітнес-клубу, від щотижневих походів у салон краси, від щомісячних покупок нового одягу. Я бачила її квитанції, Ігоре. Вона витрачає більше, ніж заробляє, тому що знає: ти завжди доплатиш.

— Це її гроші!

— Ні, це наші гроші. Сімейні. І я маю право голосу в тому, як вони розподіляються.

Ігор мовчав, дивлячись у стіл. Світлана продовжила:

— Якщо ти хочеш допомагати матері — допомагай. Але розумно. П’ять тисяч на місяць на комуналку і продукти — це нормально. Це я розумію. Але не половину зарплати. І не постійні вимоги грошей на ремонти, меблі, одяг. У твоєї матері є своя зарплата і пенсія. Нехай живе на них.

— Вона звикла до певного рівня життя.

— Тоді нехай працює більше або економить. Але не за наш рахунок.

Ігор стиснув кулаки.

— Ти хочеш, щоб я кинув матір?

— Ні. Я хочу, щоб ти вибрав пріоритети. Або ти чоловік, і тоді твоя сім’я — це я. Або ти син, і тоді живи з матір’ю далі. Але поєднувати не вийде. Я більше не згодна на роль другого плану.

— Це ультиматум?

— Так.

Ігор встав, пройшовся залом кафе, повернувся. Сів, упершись ліктями в стіл.

— Мама каже, що ти маніпулюєш мною. Що ти спеціально все це влаштувала, щоб розлучити нас.

Світлана розсміялася — коротко, без радості.

— Звісно, вона так каже. Тому що не хоче визнавати, що сама все життя тобою маніпулювала. Ігоре, відкрий очі. Вона переписала на тебе квартиру не зі страху перед колишнім чоловіком. Вона зробила це, щоб прив’язати тебе ще міцніше. Щоб ти відчував відповідальність. Відчував, що зобов’язаний їй. І це спрацювало. Ти п’ять років віддавав їй половину зарплати. П’ять років ставив її бажання вище за наші плани. П’ять років я була ніким у нашій родині. Тому що всі рішення приймала вона.

— Ти перебільшуєш.

— Ні, я описую факти.

Ігор опустив голову. Мовчав довго. Потім тихо вимовив:

— Я правда не хотів тебе ображати. Просто мама завжди була поруч. Вона одна мене виростила. Я відчуваю, що винен їй.

— Ти їй нічого не винен, Ігоре. Батьки ростять дітей не для того, щоб потім вимагати повернення боргу. Це їхній вибір. Їхня відповідальність. Ти можеш бути вдячним. Можеш допомагати. Але в розумних межах. Не за рахунок свого життя. Своєї сім’ї.

Він підняв очі.

— А якщо я не зможу? Не зможу відмовити їй?

Світлана витримала його погляд.

— Тоді ми розлучимося. І я дійсно подам на поділ майна. І квартира твоєї матері буде продана. Не з помсти, а тому що це моє законне право.

— Ти не посмієш.

— Посмію. Я вже довела, що здатна на багато що.

Ігор знову замовк. Світлана бачила, як у його очах борються емоції. Злість, розгубленість. Він звик, що вона м’яка, податлива. Що можна натиснути — і вона поступиться. Але тепер усе змінилося.

— Добре, — нарешті видавив він. — Я заберу у мами ключі. Скажу, що більше не буду віддавати половину зарплати. Але ти знімеш оголошення і забудеш про поділ.

— Оголошення я не розміщувала, значить, і знімати мені нічого. Але якщо вони з’являться знову, я простежу, щоб їх видалили. А про поділ забуду, якщо ти виконаєш свої обіцянки.

— Виконаю…