Ховаючись від чужої провини, вона довірилася лісникові

Його температура тіла трималася стабільно високою — близько тридцяти восьми з половиною градусів. Ольга, як лікарка, ясно й чітко розуміла безнадійність ситуації. Це була або вкрай запущена форма туберкульозу, або прогресуючий рак легенів. Без сильних сучасних антибіотиків і складного хірургічного втручання врятувати його було абсолютно неможливо. А тут, у дикому лісі, у неї не було нічого з цього рятівного арсеналу.

Вона цілодобово сиділа біля його постелі, не змикаючи очей ні вдень, ні вночі. Вона постійно тримала його за ослаблу руку, дбайливо витирала з чола холодний піт і регулярно міняла промоклу білизну. Вона давала волю сльозам тільки тоді, коли він впадав у тривожний сон. Однієї темної ночі, в середині липня, Петро ненадовго прийшов до ясної свідомості й тихо покликав її. «Олю, підійди до мене ближче». Ольга миттю підійшла й дбайливо присіла поруч із його подушкою.

Петро насилу взяв її руку у свою й заговорив дуже слабким, уривчастим голосом. «Олю, я відчуваю, що скоро помру. Це вже точно. Може, мені лишився всього тиждень, а може, й менше». Ольга знову почала гірко плакати, не в силі стримати емоції. «Благаю, не кажи так. Не смій здаватися».

Петро з останніх сил стиснув її руку, просячи вислухати його останню волю. «Просто вислухай мене уважно й не перебивай. Коли я помру, поховай мене просто тут, зовсім поруч із нашою хатиною. Викопай могилу під тим великим старим кедром біля струмка. Не треба робити ніякої труни, просто віддай моє тіло землі».

«А після похорону негайно йди звідси. Іди глибоко в ліс і будуй ту саму нову хатину, яку ми з тобою так довго планували. Тобі доведеться будувати її самій, але я знаю, що ти зможеш. За ці роки я навчив тебе всього потрібного для виживання». Ольга у відчаї хитала головою, не бажаючи вірити в те, що відбувається. «Я не зможу жити без тебе. Просто не зможу».

Петро дивився на неї з неймовірною ніжністю й вірою. «Зможеш. Ти дуже сильна жінка. Згадай, як ти цілих три тижні йшла взимку глухим лісом і не здалася. Згадай, як ти витягла мене на собі з тієї страшної снігової бурі».

«Ти здатна подолати абсолютно всі перешкоди. Олю, благаю тебе, живи далі. Живи заради себе самої. Живи заради своєї улюбленої доньки Каті. Пообіцяй мені це зараз». Ольга ридала навзрид, її серце розривалося від болю. «Обіцяю тобі! Я обіцяю тобі все, Петре. Тільки, будь ласка, не йди від мене зараз».

Петро слабо, але дуже світло й щасливо всміхнувся. «На жаль, це вже залежить не від мене. Я б із радістю залишився з тобою назавжди, якби тільки міг. Але мій земний час добіг кінця. Будь ласка, не сумуй за мною надто довго».

«Я прожив дуже добре й гідне життя. Я йду абсолютно щасливою людиною. І все це щастя подарувала мені саме ти». З цими словами він повільно заплющив очі й провалився в глибокий сон, із якого йому вже не судилося вийти. Ольга так і залишилася сидіти поруч із ним, міцно тримаючи його за холодніючу руку. Вона просиділа так усю цю безкінечну ніч. І весь наступний довгий день.

Петро тихо помер на світанку двадцять четвертого липня 1978 року. Він помер дуже спокійно, уві сні, не відчуваючи фізичного болю. Ольга лежала поруч із ним на вузьких нарах і міцно його обіймала. Вона фізично відчула ту саму мить, коли його дихання назавжди зупинилося, а рука стала крижаною. Вона продовжувала лежати в такому положенні ще близько години, не в силах відпустити найдорожчу людину.

Потім вона змусила себе встати, повільно вийшла з порожньої хатини й безсило опустилася на дерев’яний ґанок. Вона довго дивилася на навколишній безкрайній ліс і плакала зовсім беззвучно, щоб не порушувати тиші. Потім рішуче витерла сльози з обличчя й повернулася назад до приміщення. Їй треба було виконати свій останній обов’язок і підготувати тіло коханого чоловіка до похорону. Вона ретельно обмила його тіло й акуратно вдягла на нього найчистіший одяг, який у них був.

Потім вона дбайливо загорнула його в біле простирадло. Взявши лопату, вона пішла копати могилу саме там, де він просив — під корінням великого дерева. Вона копала цю глибоку яму цілий день без відпочинку. Земля там була неймовірно тверда, суціль прошита корінням і важким камінням. Вона збила свої руки в кров до жахливих мозолів, але все-таки викопала гідну могилу.

Вона з величезними труднощами опустила тіло Петра в землю й акуратно засипала його. Із двох міцних брусків вона змайструвала простий хрест, міцно зв’язавши їх мотузкою. Вона надійно встромила цей хрест у головах свіжого горбика. У повному знеможенні вона опустилася на землю поруч із могилою й промовила вголос: «Пробач мені, мій рідний Петре».

«Пробач мені за те, що моїх знань не вистачило, щоб тебе врятувати. І велике тобі спасибі абсолютно за все. За подароване мені життя, за твоє безмежне кохання, за ковток справжньої свободи. Я ніколи в житті не забуду тебе. Я тобі це урочисто обіцяю». Вона просиділа біля могили до пізнього вечора, поринувши у свої спогади. Лише коли зовсім стемніло, вона повернулася до порожньої хатини.

Вона лягла на ті самі нари, де вони так щасливо спали разом усі ці роки. Вона вдихала його рідний запах, який іще зберігала подушка, і плакала до самого світанку. Але вранці вона твердо змусила себе встати з постелі. Витерла опухлі від сліз очі й жорстко сказала сама собі: «Годі розкисати. Він просив мене жити далі заради доньки. Отже, я житиму, чого б мені це не коштувало».

Після смерті Петра Ольга прожила в цій старій хатині рівно один місяць. Цей час їй був потрібен, щоб упорядкувати все господарство, що залишилося, і зібрати потрібні для виживання речі. Потім, виконуючи свій план, вона пішла далеко вглиб лісу, до того самого схованого розпадка. Там вона взялася до будівництва нової хатини, працюючи в повній самотності ціле літо. Вона сама рубала товсті колоди, з величезними труднощами тягала їх на собі й правильно складала в зруб.

Вона працювала до знемоги, починаючи від раннього світанку й закінчуючи глибокою темрявою. Її руки перетворилися на суцільну криваву мозолю, а спина нестерпно боліла від каторжної праці. Але вона вперто продовжувала будувати свій новий сховок. На початку дощового вересня нова хатина була повністю готова. Вона вийшла зовсім крихітною, лише три на три метри, але зате була дуже міцною, надійною й теплою.

Ольга в кілька прийомів перетягла туди всі свої мізерні припаси й остаточно облаштувалася на новому місці. Тепер вона жила цілком сама, ставши справжньою лісовою відлюдницею. Вона успішно полювала на дрібну дичину, ловила рибу в струмку, збирала гриби й дикі ягоди. Вона не просто існувала, вона повноцінно виживала в цих суворих диких умовах. Але раз на рік, глибокої зими, коли всі підступи надійно замітало снігом, вона здійснювала важливий похід.

Вона спускалася до своєї старої покинутої хатини. Там вона залишала в спеціальній схованці нового листа для своєї доньки Каті й із завмиранням серця забирала відповідь. Виявилося, що Петро ще за життя надійно домовився зі своїм вірним знайомим. Ця людина мала регулярно приїздити раз на рік і залишати листи в схованці під старою підлогою. І цей відданий друг і далі справно виконував свою обіцянку навіть після смерті єгеря.

Завдяки цій ниточці Ольга успішно листувалася зі своєю донькою протягом довгих двадцяти років. За цей час Катя виросла й перетворилася на вродливу, розумну дівчину. Вона чудово закінчила школу й здійснила їхню спільну мрію — вступила до медичного інституту. Вона успішно вивчилася й стала прекрасною лікаркою, як і хотіла її мама. Невдовзі вона щасливо вийшла заміж за добру людину й народила сина.

Про всі ці важливі події вона в подробицях писала своїй матері в ліс. Ольга щиро раділа кожному написаному слову й дбайливо зберігала ці безцінні листи як найбільший скарб на землі. У 1991 році сталися глобальні історичні події, і колишня політична система впала. Нова влада оголосила масштабну амністію за дуже багатьма кримінальними статтями, зокрема й у справах про перевищення меж необхідної оборони. Катя відразу ж написала неймовірно радісного листа: «Матусю, ти тепер цілком вільна перед законом, ти можеш сміливо повернутися додому».

Але Ольга ухвалила інше рішення й не стала повертатися до міської цивілізації. У своїй відповіді вона написала такі слова: «Моя рідна, я знайшла свою справжню свободу вже двадцять років тому. І ця свобода саме тут, у моєму лісі. Тепер це мій єдиний справжній дім. Тут спочиває людина, яка безкорисливо врятувала мені життя й подарувала своє кохання. Я просто не маю морального права залишити його тут самого»…