«Іди, не бійся»: яка правда розкрилася на раді, змусивши ворогів героїні тремтіти

— Ти нас у чому звинувачуєш?

— Я кажу, що пацієнта ледь не вбили, — огризнулася Ольга. — І тепер хочете, щоб я за це відповідала?

Головний лікар жестом попросив завідувача відділення вгамуватися і м’яко промовив:

— Послухайте, дорога Ольго, ви молода жінка. Вам ще працювати і працювати. Не треба псувати ні собі, ні людям життя.

— Я не псую, — відповіла вона. — Я його рятувала.

Він нахилився вперед, спершись об стіл:

— Тоді підписуйте пояснювальну.

Ольга демонстративно склала руки на колінах.

— Я не буду.

У кабінеті всі завмерли. Головний лікар побагровів. Усі присутні дивилися на худеньку медсестру, що сиділа перед ними. Заступник головного лікаря повільно промовив:

— Тоді будемо ставити питання про ваше звільнення.

— Ставте, — відрізала Ольга.

Цього ж дня Ольгу перевели на нічні зміни. Раїса Іванівна зустріла її біля поста і, не дивлячись в очі, сказала:

— Поки побудеш у ніч. Подумай, може, порозумнішаєш.

Наступні кілька днів перетворилися для Ольги на випробування тишею. Її не звільнили одразу, але навколо немов звели прозору, непроникну стіну. Подруги-медсестри, які ще вчора обговорювали з нею плани на вихідні, тепер квапливо відводили погляди, а лікарі проходили повз, не удостоюючи навіть коротким кивком. Вона працювала в нічні зміни, виконуючи свої обов’язки з якоюсь механічною, заведеною ретельністю. І в цій порожнечі лікарняних коридорів її власна самотність здавалася майже відчутною.

Коли під кінець чергової нічної зміни Ользі передали, що Кравцов прийшов до тями і вимагає її до себе, вона відчула не радість, а дивне заціпеніле хвилювання. Ідучи довгим коридором реанімаційного блоку, вона ловила на собі косі погляди чергових медсестер, і в цих поглядах змішувалися цікавість і страх. Для всіх вона вже була «відпрацьованим матеріалом», людиною з вироком у кишені.

У палаті було тихо, лише медичні апарати мірно попискували. Кравцов із зусиллям повернув голову в бік тієї, що увійшла.

— Підійдіть ближче, — вимовив він хрипко, але в цьому голосі, незважаючи на слабкість, уже відчувалася звичка віддавати розпорядження. — Мені сказали, що це ви врятували мене. І дехто мені шепнув, що за це вас вирішили принести в жертву…