Ілюзія безслідного зникнення: чому знахідка в старому мисливському зимівнику змусила солдатів викликати спецпризначенців

Він вирішив навідати сім’ї зниклих братів — Наталку, Віру та їхніх уже дорослих дітей. Метою візиту був не черговий допит, а перегляд старих сімейних фотографій. Віра, яка так і не вийшла заміж, дістала зі шафи старенький фотоальбом.

На останніх знімках брати сиділи біля вогнища за місяць до свого зникнення. Вони щиро сміялися: Андрій тримав у руках похідний кухоль, а в Сергія на плечі висіла рушниця. На задньому плані, на самому краю трохи розмитого кадру, виднілася спина ще однієї людини.

То був високий худий чоловік, одягнений у щільну штормівку. Віра не знала його імені, пояснивши, що чоловіки іноді брали на полювання когось із місцевих мужиків. Рибаков забрав знімок із собою і доручив експертам максимально його збільшити.

На збільшеній фотографії стала помітною ледь видима нашивка на спині незнайомця. Це був логотип геологічної партії — тієї самої, в якій колись працював Єрмаков. Чи було це простим збігом, чи зачіпкою, слідчий поки що не знав.

Але головний шок чекав на Рибакова не у фотоальбомі, а в базі даних ДНК. Результат експертизи, що надійшов через три тижні, перевернув хід розслідування з ніг на голову. Знайдена на ножі ДНК не належала ні браконьєру Єрмакову, ні питущому єгерю Зуєву.

Вона належала людині, яку весь цей час вважали звичайним добропорядним сусідом. Людині, що прожила пліч-о-пліч із сім’ями вбитих довгих двадцять два роки. Тому, кого за весь час слідства жодного разу не запідозрили навіть побіжно.

Ба більше, цей чоловік у дев’яносто сьомому році брав найактивнішу участь у пошуках братів. Він ходив лісом із ліхтариком, стукав у двері будинків і розпитував сусідів. Звали цього турботливого сусіда Леонід Бахтін.

У рік трагедії Бахтіну було тридцять вісім років, він працював звичайним водієм лісовоза. Був тихим, непитущим і дуже роботящим, що для селища вважалося великою рідкістю. Бахтін був одружений, виховував двох дітей і жив усього за три будинки від Волкових.

Вони не були близькими друзями, радше просто добрими сусідами. Він завжди вітався, допомагав Наталці лагодити паркан, коли Андрій ішов у рейс, і возив Віру на ринок до райцентру. Бахтін здавався настільки нормальним мужиком, що про нього буквально не було чого розповісти.

Із тієї породи людей, яких просто не помічаєш, сприймаючи як зручне тло. Рибаков стояв посеред свого кабінету і вже втретє перечитував висновок експертів. Збіг профілю ДНК Бахтіна становив понад дев’яносто дев’ять відсотків.

Його дані опинилися в базі через безглуздий інцидент у 2011 році. Тоді Бахтіна затримали за участь у п’яній бійці в барі. Конфлікт швидко владнали, справу закрили, але обов’язковий мазок у базі все ж залишився.

Ніж із кров’ю Андрія Волкова і мікрочастинками шкіри Бахтіна лежав у яру поруч із кедром. У тій самій глухій зоні, куди, за запевненнями всіх місцевих, потикався один лише Єрмаков. Тепер деталі головоломки почали складатися в єдину картину, але зовсім не так, як припускав слідчий.

Підполковник не став негайно викликати Бахтіна на допит. Він волів провести тиху й методичну перевірку всіма доступними каналами. З’ясувалося, що водій лісовоза робив три рейси на тиждень за маршрутом селище-ділянка-лісопилка.

Зарплата в нього була мізерна, як і в більшості людей у ті непрості роки. Дружина працювала на пошті, діти ходили до школи. Однак Рибаков підняв старі документи сільради й виявив разючий факт.

Виявилося, що 1998 року, через рік після вбивства, Бахтін купив новенький важкий мотоцикл із коляскою. Звідки у простого водія взялися такі гроші в самий розпал економічної кризи? Коли по всій країні місяцями затримували зарплати, він дозволив собі таку дорогу покупку.

Рибаков продовжив пошуки й натрапив на ще одну вкрай цікаву деталь. У молодості, задовго до роботи на лісовозі, Бахтін три роки відпрацював у геологічній партії. Саме її логотип красувався на куртці незнайомця з фотографії Віри…