Ілюзія беззахисності: як спроба відібрати гробові на похороні сина обернулася для них втратою всього

— процідив він, уточнюючи, чи не плутає співрозмовник чогось. «Та мені що!» — знизав плечима Михайло, додавши, що його діло маленьке. Просто за мужиків прикро стало.

Боксер ще казав, що один із ваших, Косий, давно в них на зарплаті сидить. Михайло закинув перше зерно. Він знав, у світі бандитів немає дружби, є тільки тимчасові союзи, засновані на жадібності й параної.

І параноя — найсильніший із цих чинників. Він пішов, лишивши хлопця в глибоких роздумах. Це був тільки початок.

Михайло почав плести павутину, в якій кожен вузол був правдою, змішаною з брехнею в ідеальній пропорції. Він знав, як працює страх. Страх невідомості страшніший за кулю.

За день боксер отримав перший дзвіночок. Його машину вночі хтось облив фарбою. На лобовому склі була видряпана одна літера «К».

Криса. Боксер бісився, кричав на своїх хлопців, але не знав, звідки прилетів привіт. Він почав озиратися.

Михайло спостерігав за ним здалеку. Він бачив, як нахабство в очах бандита починає змінюватися нервовим блиском. Гра почалася.

І в цій грі Михайло не збирався програвати. За його плечима був суворий бойовий досвід, а там учили багато чого. Якщо ворог сильніший за тебе, зроби так, щоб він почав битися сам із собою.

Місто дев’яностих жило за розкладом, який диктував не закон, а інстинкти. Вранці — метушня біля кіосків і заводів. Увечері — глуха тиша дворів, яку зрідка порушували виття сигналізацій і ляскіт пострілів, що обивателі звикли списувати на петарди.

Михайло відчував це місто як живий організм, уражений гангреною. І він знав: щоб зупинити поширення зарази, не треба бити по руках. Треба змусити клітини пожирати одна одну.

Боксер не спав другу ніч. Червона літера «К» на капоті його хетчбека горіла в його мозку яскравіше за неонові вивіски кабака. Він був шісткою, але шісткою амбітною.

Він знав, що в їхній ієрархії підозри — це вже вирок. Якщо Сєдий, його бос, вирішить, що Льоха скрисив або почав водити дружбу із заводськими, його не врятують ні роки служби, ні золота цепура на шиї. Михайло в цей час сидів у своїй тісній квартирці.

На столі перед ним лежала карта району й кілька аркушів із записами. Він не користувався комп’ютером, бо в той час головним інструментом були очі й вуха. Він знав, що боксер щоп’ятниці їздить у лазню на околиці, де зустрічається з Геною Німим — мовчазним верзилою, який відповідав за зв’язки Сєдого з обласними постачальниками.

Гена був людиною потайною, і саме тому він був ідеальною мішенню для наступного ходу. Вечір п’ятниці. Сирий туман огорнув промзону.

Михайло, вдягнений у непримітну темну робу, прослизнув до чорного входу в лазню за пів години до приїзду бандитів. Він не збирався заходити всередину, його цікавив пейджер Гени. У ті роки пейджер був ознакою статусу, і Гена ніколи з ним не розлучався, лишаючи його лише в роздягальні в кишені свого шкіряного плаща.

Діяти треба було швидко. Михайло знав устрій цих лазень — стара вентиляція, що вела просто в роздягальню. Кілька хвилин маніпуляцій — і він уже бачив куртку Гени.

За допомогою довгого затискача, сконструйованого з підручних засобів, він витяг пейджер. Його метою було не вкрасти прилад, а зчитати номер. Номер, на який завтра прийде повідомлення, здатне підірвати цей крихкий світ.

Наступного ранку, коли боксер зайшов до більярдної «Шар», де зазвичай засідав Сєдий, атмосфера там була важча за свинець. Сєдий — сухий, жилавий чоловік із абсолютно сивим волоссям і очима, схожими на два уламки каламутного льоду. Він нервово курив дорогу сигару, не відриваючи погляду від вікна.

— Льоха! — не обертаючись, промовив Сєдий. Його голос був тихим, але в ньому виразно чувся скрегіт металу по склу. — До мене тут люди із заводських заходили.

Питали, чого це ти їм учора про наші поставки в порту розповідав. Кажуть, ти їм знижку обіцяв, якщо вони боксера, тобто тебе, в долю візьмуть. Боксер відчув, як спина вмить стала мокрою.

— Сєдий, клянуся, це підстава. Я вчора в лазні був із Геничем, то сам спитай його. Яка доля і які ще заводські?

У ту мить у Гени, що стояв біля стіни, запищав пейджер. У цілковитій тиші цей звук пролунав як справжній детонатор. Гена неохоче витяг прилад, глянув на екран і вмить змінився на обличчі.

Він швидко прибрав пейджер назад у кишеню. — Що там, Гена? — меланхолійно спитав Сєдий, повільно повертаючись до нього.

— Покажи, що там прийшло. Гена на секунду завагався. Він був Німим не тому, що не вмів говорити, а тому, що з дитинства ненавидів зайві слова.

Але зараз уперте мовчання працювало проти нього. — Спам, мабуть, — буркнув він. Сєдий вимогливо простягнув руку.

Рух був лінивий, але Гена знав: відмовити не можна. Він віддав пейджер. На екрані світилося повідомлення.

— Геничу, боксер усе злив Сєдому. Іди з точки, скоро тебе братимуть. Чекаємо на базі о шостій, твої заводські.

Михайло, який відправив це повідомлення через вуличний таксофон, використавши складну систему переадресації через знайомого телефоніста, в цю мить уже був на іншому кінці міста. Він чудово знав, що саме сталося в більярдній. Він розумів, як безвідмовно працює цей механізм.

Сєдий не стане розбиратися, правда це чи ні. У його світі диму без вогню не буває. — Льоха… — Сєдий подивився на боксера, і той побачив в очах боса свою смерть.

— Гена, ви що, вирішили, що я старий? Що мене можна водити за носа?