Ілюзія «божого кульбабки»: чому спроба допомогти покинутій пенсіонерці обернулася для нашої родини панікою
«Так, це чиста й світла правда, слухайте мене дуже уважно». Я з великим виразом прочитала вголос послання, так старанно й від душі складене моїм чоловіком. «Ох, дівчатка, любі мої рятівниці, як же я вам обом до гробу життя вдячна!»
З очей Ніни Петрівни рясно бризнули щасливі, по-справжньому світлі сльози радості й полегшення. «Бо я грішним ділом останнім часом думала, що з моїм Альошею щось непоправно страшне сталося. Я вже навіть не сміла мріяти колись знову побачитися з ним у цьому земному житті».
«Чи багато мені, старій і хворій жінці, на цьому білому світі лишилося жити?» — голосила вона, міцно притискаючи сухі руки до грудей. Від того пам’ятного вечора щодня мій чоловік Гриша справно писав підбадьорливі повідомлення від імені Олексія. Він блискуче виступав у ролі турботливого сина Ніни Петрівни, намагаючись ні на крок не виходити за межі правдоподібності.
Гриша розсудливо й хитро обмежувався загальними, цілком черговими фразами, щоб випадково не видати нашого грандіозного обману. Він регулярно писав щось на кшталт: «У мене зараз усе дуже добре і на складній роботі, і в особистій сім’ї». Або дбайливо додавав: «Ти, мамо, головне, одужуй швидше, в усьому слухайся лікарів, і ми зовсім скоро побачимося».
Ми всі троє, затамувавши подих, щодня спостерігали за цим воістину дивовижним перетворенням нашої сусідки. Лєна теж була повністю в курсі того, що відбувається, і всіляко, як могла, підігравала мені. Ми виразно бачили, як наша згасла бабуся розцвітала просто на очах від цих коротких електронних звісточок.
Ми вже просто не знали, як нам грамотно зупинитися й безболісно припинити цю затягнуту добру гру. Ми чудово розуміли, що чинимо не надто добре й чесно в глобальному, філософському сенсі. Ми даємо літній, неймовірно довірливій жінці цілком марну, ілюзорну надію на швидке возз’єднання із сином.
Але вона так щиро й по-дитячому раділа цим коротким посланням, що й у нас на душі ставало значно світліше. Перед самою моєю довгоочікуваною випискою зі стаціонару обставини раптом набули зовсім несподіваного повороту. Поки Ніна Петрівна слухняно перебувала на довгих фізіотерапевтичних процедурах, до нашої палати стрімко увійшов лікуючий лікар Семен Васильович.
«Просто розуму не прикладу, що мені далі робити з вашою літньою й слабкою сусідкою», — втомлено поскаржився лікар, важко присідаючи на стілець. «Вона ж живе зовсім сама, у ветхому старому будиночку з допотопним пічним опаленням. Сусіди в неї суціль пияки й неблагополучні, жодної допомоги від них у разі біди ніколи не дочекаєшся».
«А в неї в хаті ще й старий іржавий водогін щозими намертво замерзає. То вона, уявляєте собі, всю довгу зиму питну воду носить важкими відрами з далекої вуличної колонки. Я, грішним ділом, щиро думав, що таких жахливих побутових умов у наш час уже просто не існує».
«Ніяк не можна нашій крихкій Ніні Петрівні з її серйозними діагнозами зараз такі страшні тягарі носити. А вона тільки впирається, тихо плаче й не дає мені жодних контактів своїх прямих родичів. Я б із ними дуже серйозно поговорив про те, щоб вони негайно забрали поки що бабусю до себе додому».
«Хоча б до настання теплої весни їй треба спокійно пожити в нормальних людських умовах», — закінчив свою емоційну промову лікар. Ми з Лєною знову багатозначно й тривожно перезирнулися. Ми обидві в цю мить подумали, певно, про один і той самий сумний і незаперечний факт.
Навіть якщо наш добрий лікар якимось дивом зв’яжеться зі справжнім сином Ніни Петрівни, користі з цього зовсім не буде. Та черства й байдужа людина навряд чи вирішить добровільно забрати хвору матір до своєї затишної столичної квартири. «Ви, дівчата, якось по-жіночому хитро спробуйте щось у неї вивідати», — сумно всміхнувшись, попросив нас лікар.
«Обов’язково спробуємо все з’ясувати», — хором пообіцяли ми з Лєною нашому втомленому лікареві. А в моїй голові тим часом уже почала зароджуватися одна вельми божевільна, але дуже добра ідея. Увечері того ж дня, напередодні моєї офіційної й довгоочікуваної виписки, до лікарні приїхав мій Гриша….
