Інспектор поводився зухвало, доки не побачив документ із бардачка
Коваль навіть не чинив опору, він виглядав спустошеним, а його яскрава, випрасувана форма виявилася тепер пародією на офіцерську гідність. Він бурмотів щось про дружину, іпотеку, про те, що це був усього лише жарт, але ніхто його не слухав. Справедливість не цікавиться особистими обставинами, коли йдеться про порушення закону і довіри. Через кілька хвилин під’їхала ще одна, менш примітна цивільна машина, з якої вийшов літній чоловік, водій полковника Рябчука.
— Єлизавето Петрівно, я від Рябчука, за паперами, — сказав він.
Ліза кивнула і вказала на бардачок. Поки водій акуратно витягував цінний вантаж, майор Кравченко підійшов до дверей Лізи.
— Єлизавето Петрівно, нам потрібно буде, щоб ви підписали первинні свідчення, — сказав він. — Я хотів би ще раз підтвердити, що ваше посвідчення, яке він розірвав, мало відмітку про службове використання в системі «Укртрансбезпеки».
Ліза взяла планшет.
— Моє службове посвідчення — те, що лежить на приладовій панелі, червоне. Те, що він розірвав, було моїм цивільним водійським посвідченням, яке я використовувала під час роботи під прикриттям. Але незалежно від статусу, це державний документ, і його знищення при виконанні — не просто дисциплінарне стягнення, майоре, це навмисний саботаж.
Вона підписувала протокол чітким каліграфічним почерком, детально описуючи його глузування, вимоги хабаря, публічне приниження, його сміх у момент, коли він рвав документ. Коваль стояв поруч, під конвоєм, бачив, що Ліза пише, і його обличчя було попелястим. Він розумів, що кожна літера — це цвях у кришку труни його кар’єри і, можливо, свободи. Ліза домовилася з майором, що повне слідче інтерв’ю вона дасть пізніше, у штабі.
Справедливість настала: швидко, холодно і безжально. Коли Коваля вели, він, зломлений і принижений, востаннє подивився на Лізу. У його погляді вже не було самовпевненості — тільки болісне, запізніле усвідомлення того, яку ціну він заплатив за десять хвилин марнославства і жадібності. Він спробував сказати щось, але Кравченко жорстко підштовхнув його до машини.
Ліза ж, спостерігаючи, як чорний позашляховик відвозить інспектора, дістала з бардачка запасний комплект ключів від «Ланоса» і передала їх водієві полковника Рябчука.
— Візьміть машину, вона вже не потрібна, — сказала вона. — Я залишуся тут, мені потрібно дочекатися свого транспорту.
Водій поїхав з архівом і її машиною, а Ліза залишилася одна посеред розпеченої траси, поруч з патрульною машиною, в якій сидів заціпенілий напарник Коваля.
Ліза сіла на високий бордюр, відчуваючи, як літня спека пронизує одяг. Вона нарешті дозволила собі розслабитися, адже її місія, незважаючи на інцидент, була виконана. Вона дістала з кишені свою справжню службову картку з написом «Державний інспектор, особливо важливі справи». Вона працювала в тіні, її сила була в непомітності та непередбачуваності.
А червоне посвідчення, яке так налякало Коваля, було всього лише посвідченням співробітника центрального апарату «Укртрансбезпеки». Але його колір і манера, з якою його дістала Ліза, надали йому в очах Коваля ваги, порівнянної зі Службою безпеки України. Зрештою, для дрібного корупціонера не важливо, хто тебе спіймав, важливо, що спіймали, коли ти був абсолютно впевнений у своїй безкарності.
Через пів години за нею приїхав непримітний сірий седан, що належав внутрішній безпеці. Коли машина рушила, Ліза побачила на асфальті останні сліди події — дві нерівні, пожовклі від сонця половинки її водійського посвідчення. Вона попросила водія зупинитися, вийшла, підібрала ці обривки і поклала їх у маленький конверт. Вони були ідеальними доказами, красномовнішими за будь-якого свідка.
— Ми їдемо в ДВБ, Єлизавето Петрівно?
