Його кинули в лісі колишні друзі. Сюрприз долі у вигляді величезного бурого ведмедя
Гранично обережно, намагаючись не робити різких рухів, я щедро залив глибоку, рвану рану сильним знезаражувальним засобом. А потім, використовуючи весь свій досвід, туго й професійно перебинтував величезну ногу чистим стерильним матеріалом із аптечки. Тварина невдоволено, з тихим гарчанням сіпнулася від різкого, неприємного печіння медичного препарату на відкритому м’ясі.
Але ведмідь воістину стоїчно, ніби розуміючи важливість моменту, витерпів усю цю неприємну медичну процедуру до самого кінця. Коли білосніжна пов’язка була надійно, міцно закріплена на його лапі, ведмідь видав низьке, ритмічне бурчання. Цей приємний, вібруючий звук безпомилково виражав глибоку, щиру звірячу вдячність за надану допомогу.
Так ми й сиділи зовсім поруч, плече в плече, в абсолютній, умиротвореній тиші прадавнього лісу. Ми виглядали збоку, мов двоє дуже старих, вірних товаришів, які щойно дивом уникли певної загибелі. За якийсь час відпочилий хижак, голосно крекчучи, спираючись на здорові лапи, підвівся із землі.
Він спрямував на моє втомлене обличчя свій неймовірно задумливий, глибокий і по-справжньому проникливий погляд. У його спокійній, розміреній поведінці читалася страшенна, накопичена фізична втома після всіх випробувань. Але разом із нею виразно відчувалося й горде почуття повністю, бездоганно виконаного до кінця обов’язку перед людиною.
Стало кришталево, пронизливо ясно, що наші переплетені долею життєві шляхи знову неминуче розходяться в різні боки. Він повертається назад у свої законні, безкраї дикі володіння, приховані від настирливих людських очей. Із останніх крихт сил я повільно, насилу простягнув тремтячу долоню назустріч своєму незвичайному, пухнастому янголу-охоронцю.
«Стій, стій буквально одну хвилинку, Малий», — хрипко, зі сльозами на очах попросив я лісового велета, що відходив. Розумна тварина дивовижно слухняно завмерла на місці, ніби розуміючи зміст кожного мого вимовленого слова. Ведмідь навіть зробив один невпевнений, несміливий крок у моєму напрямку, схиливши свою величезну, важку голову.
Я лагідно, з невимовною ніжністю зарився своїми загрубілими пальцями в жорстку, просякнуту лісом шерсть на його могутній шиї. Я із задоволенням почав чухати його за круглим вухом точнісінько так, як робив це в далекі, колишні часи нашого знайомства. Після цього моя тремтяча рука обережно, боячись сполохати мить, ковзнула трохи нижче по його теплому боці.
Там я безпомилково намацав той самий, зарослий шерстю пам’ятний шрам із нашого спільного, далекого минулого. «Яким же ти став величезним, неймовірно безстрашним і воістину могутнім звіром», — із непідробним, щирим захопленням промовив я. Звір на одну коротку секунду прикрив важкі повіки й тихенько, по-котячому замуркотів у відповідь на мою ласку.
Він ніби безмовно підтверджував, що чудово пам’ятає кожну проведену разом хвилину нашої найпершої, рятівної зустрічі. Наші очі перетнулися востаннє на цій залитій місячним світлом лісовій галявині, взаємно випромінюючи безмежну довіру й тепло. Розвернувшись, повноправний господар хащі впевненою, трохи кульгавою ходою попрямував у бік непролазних нетрів…
