Кінець безкоштовної годівниці: як я провчила жадібного чоловіка та його матір одним повідомленням

— Він на дієті, — посміхнулася Лариса. — Криптовалютник.

Вадим хіхікнув, накладаючи собі олів’є. Стіл ломився. Пироги з капустою, холодець, нарізка. Та сама нарізка. Лариса впізнала ковбасу. Брауншвейзька, елітна. Вона купувала її собі на день народження, який мав бути через три дні. Сир із блакитною пліснявою. Баночка ікри, яку вона приберегла на Новий рік. Так, заздалегідь, по акції. Всі ці продукти лежали на столі Зінаїди Павлівни, як трофеї.

— Їж, синку, їж, — воркувала свекруха, — а то працюєш, мабуть, на знос. Все в дім, все в дім.

Лариса поперхнулася чаєм.

— У який дім, вибачте? — запитала вона.

— Як у який? — здивувалася Зінаїда Павлівна. — У ваш, звичайно. Вадик розповідав, який проєкт він зараз тягне. Інвестори, каже, в черзі стоять. Ось минулого тижня привіз продуктів повні сумки. Каже, мамо, це тобі премія моя, пригощайся. Такий турботливий. Весь у батька.

Лариса подивилася на чоловіка. Вадим завмер із вилкою біля рота. Його очі забігали.

— Мам, ну навіщо ти? — пробурмотів він. — Це ж дрібниці.

— Нічого не дрібниці, — вступила тітка Валя. — Зараз молодь тільки про себе думає. А Вадим — золото. І ікру привіз, і сир цей. Смердючий. Дорогий, мабуть.

Лариса повільно відклала вилку.

— Премія, значить? — перепитала вона тихо.

Вадим штовхнув її ногою під столом.

— Лер, давай потім, — прошипів він одними губами.

— Ні, чому потім? — Лариса підвищила голос. — Давайте зараз порадіємо за Вадима. Зінаїдо Павлівно, а ви знаєте, що це за інвестори?