Кінець ілюзіям: день, коли споживацьке ставлення родини чоловіка перейшло всі межі

— Вадим округлив очі, ніби вона сказала щось мовою суахілі.

— Ці гроші не для гулянок Лери. Це на нерухомість. Ми обговорювали.

— Та яка нерухомість, Інго! — вибухнув він. — Це шанс. Ти розумієш, хто там буде? Партнери Едіка, серйозні люди, інвестори. Я зможу завести зв’язки. Мене підвищать. Я поверну тобі ці нещасні два мільйони за пів року. Це інвестиція в сім’ю.

— У сім’ю Лери?

— У нашу. Я ж буду там не просто гостем, а братом нареченої. Спонсором банкету. Це повага. Едік пообіцяв, що якщо ми закриємо питання з рестораном, він поговорить із батьком щодо мене. Мене можуть взяти керівником відділу в головний офіс.

Інга дивилася на чоловіка і бачила перед собою чужу людину. Жадібну, дурну дитину в дорогій обгортці.

— Вадиме, я не дам два мільйони на один вечір пиятики, щоб ти міг пустити пил в очі. Тема закрита. Сідай вечеряти або йди спати голодним.

Він почервонів. Зробив крок до неї, але, наткнувшись на її важкий погляд, зупинився, ляснувши дверима кухні так, що задзвеніли чашки.

У наступні два тижні Вадим то грав у мовчанку, то ставав нудотно-ласкавим, намагаючись під’їхати з романтикою, яка виглядала жалюгідно. Тамара Іллінівна дзвонила по три рази на день. Вона не просила, вона вимагала.

— Інгочко, ти ж розумієш, це обличчя родини! — віщала вона в трубку, поки Інга йшла цехом, перекрикуючи гуркіт конвеєра. — Як ми будемо дивитися людям в очі? Лерочка плаче ночами. У неї сукня за триста тисяч, а платити за зал нічим.

— Тамаро Іллінівно, нехай Лерочка продаст сукню за триста і купить за тридцять. Різницю пустить на котлети по-київськи, — відповіла Інга і відключилася, ледь стримуючись, щоб не жбурнути телефон у чан із тістом.

На роботі Інгу поважали. Вона була жорстким, але справедливим технологом. Коли постачальник привіз партію згірклого масла, вона змусила його з’їсти бутерброд із цим маслом прямо на прохідній, після чого розвернула фуру. Її називали «залізна булка», але вдома її метал намагалися роз’їсти іржею провини.

Ситуація загострилася за тиждень до весілля. Інга прийшла додому раніше. На виробництві прорвало трубу, зміну відпустили. У передпокої стояли чужі туфлі: лаковані човники та чоловічі оксфорди, які коштували як її зарплата за місяць. З вітальні долинали голоси.

— Вона просто не розуміє масштабу, — голос Вадима звучав улесливо. — Сільська логіка — збирає, як білка на якийсь сарай. Але я її дотисну. Сьогодні ввечері влаштую ультиматум.

— Вадику, ну реально, часу обмаль, — капризний голос Лери. — Едік біситься. Батько сказав, якщо ми самі не потягнемо банкет, він просто замовить столик у ресторані на десятьох, і все. Ніякого шоу. Я помру від ганьби. Танька з паралельного класу на Мальдівах святкувала. А я що, лохушка?

— Не бійся, сестричко, гроші будуть. Я знаю пін-код від її додатка. У крайньому разі, сам перекажу, поки вона в душі буде.

Інга завмерла. Рука, що стискала ключі, не здригнулася. Навпаки, пальці стиснулися міцніше. Вона почула те, що було потрібно. Вони не просто просили, вони планували пограбування.

Вона безшумно вийшла з квартири, акуратно прикривши двері. Спустилася на перший поверх, сіла на лавочку біля під’їзду. Повз пройшов сусід дядько Паша з величезним рудим котом на шлейці. Кіт, якого звали Баритон, волав на ворон.

— Чого сумуємо, Інго Вадимівно?