Як випадкова зустріч у лісі перевернула життя старого єгеря

Вересень 2019 року, північний ліс, ділянка номер 17. Лісник Максим Сергійович Ковальов обходив свою територію, перевіряючи просіки й старі мисливські хатини. Працював сам, як зазвичай у ці дні.

7 1

Він ішов уже четверту годину звіриною стежкою, коли раптом відчув дивний запах. Дим. І ще щось солодке, медове.

Максим зупинився, уважно прислухався. Попереду гули бджоли. Голосно.

Багато бджіл. За картами тут жодних пасік не значилося. Ділянка вважалася дикою, нежилою.

Він звернув зі стежки в густу хащу молодих ялин, продирався крізь колючі гілки хвилин тридцять, аж поки не вийшов на галявину. Те, що він побачив, змусило його завмерти від подиву. Перед ним стояли десятки вуликів, виставлених нерівними рядами.

Невелика дерев’яна хата з перекошеним дахом. Навіс із дощок і іржавого шиферу. Стара медогонка під брезентом.

І всюди бджоли. Тисячі бджіл, що творили безперервний гул. Але найгірше було інше.

Паркан навколо пасіки був частково зруйнований, ніби в нього врізалася вантажівка. Кілька вуликів лежали на боці, розтрощені й спустошені. Навколо них у м’якій землі відбилися сліди.

Величезні, з кігтями. Ведмідь. І слід був свіжий.

Із хати вийшла жінка. Максим спершу не зрозумів, скільки їй років. Тридцять чи п’ятдесят.

Худа, змарніла, у вицвілій синій сукні й старих гумових чоботях. Волосся вигоріле, майже біле, зібране в недбалий хвіст. Обличчя засмагле, обвітрене.

Але очі сірі, пронизливі, насторожені. У руках вона тримала димар, з якого вився білий дим. Побачивши лісника у форменій куртці з шевронами лісової служби, жінка завмерла.

На її обличчі майнув страх. Не подив, не радість від зустрічі з людиною після довгої ізоляції. Саме страх.

Максим повільно зняв кашкета, намагаючись виглядати якомога менш загрозливо. «Добрий день. Я дільничний лісник».

«Обхід роблю. Пасіка ваша?» Жінка мовчала довгих п’ять секунд, вивчаючи його поглядом.

Потім ледь помітно кивнула. «Моя. Олена Андріївна Рибакова».

«Живу тут». Голос був тихий, хрипкий, ніби вона відвикла говорити. Максим оглянувся уважніше.

Картина була невтішна. Три вулики розтрощені вщент, мед розтікся по землі золотими калюжами, в яких копошилися поранені бджоли. Паркан повалений метрів на п’ятнадцять.

Дах хати провалився в одному куті, крізь дірки виднілося іржаве залізо. Медогонка стояла на трьох ніжках замість чотирьох, небезпечно перекошена. Стежка до струмка, що дзюрчав метрів за п’ятдесят, заросла бур’яном по пояс.

Максим зрозумів одразу — одній жінці тут не вижити. Особливо з ведмедем, який повадився сюди ходити. «Допомога потрібна?» — спитав він прямо, без обиняків.

Олена подивилася на нього довго. У її очах боролися дві емоції — надія і страх. Надія перемогла.

«Потрібна», — зізналася вона тихо. «Ведмідь приходить щоночі. Ще три вулики розтрощить — і все, кінець пасіці».

«Медогонку полагодити не можу, важка. Стежку до води розчистити сил немає. Сама я тут», — голос її затремтів.

«Три роки вже». Три роки сама в глухому лісі? Максим не виказав здивування, хоча всередині все стиснулося.

Що могло змусити жінку так тікати від світу?