Як випадкова зустріч у лісі перевернула життя старого єгеря
Їли мовчки, швидко. Розмови були потім, за роботою. Після сніданку починалася праця.
Максим узяв на себе все важке, фізичне. Рубав дрова багато, бо зима була не за горами. Жовтень же добігав кінця, перші заморозки вночі.
Треба було заготовити не менше десяти кубометрів дров, щоб топити піч узимку двічі на день, а не раз, як раніше. Максим валив сухі дерева, пиляв їх на цурки, колов на поліна, складав у стіс під навісом. Працював від ранку до вечора, з невеликою перервою на обід.
Руки вкривалися мозолями, спина нила, але це був правильний біль, біль від корисної праці. Олена працювала з бджолами, готувала вулики до зимівлі, утеплювала їх соломою й старими ковдрами, перевіряла запаси меду в кожній бджолиній сім’ї. Якщо меду було мало, підгодовувала бджіл цукровим сиропом.
Максим допомагав, носив важкі рамки, тримав вулики, поки Олена їх утеплювала. Вчився в неї пасічної справи. Вона вчила терпляче, докладно пояснюючи кожну операцію.
«Дивися, ось тут матка, бачиш? Вона більша за інших бджіл, черевце довге. Якщо матка загине, вся сім’я загине».
«Тому працювати треба обережно, акуратно». Максим запам’ятовував. Уперше за багато років він учився чомусь новому, корисному.
Це було дивне відчуття, водночас хвилююче й заспокійливе. Ксюша допомагала, як могла. Носила воду зі струмка у відрах, маленьких, дитячих, але все ж.
Мила банки для меду. Збирала ягоди в лісі, брусницю, журавлину, що ще лишалися на кущах. Олена варила з них варення на зиму.
Дівчинка придивлялася до Максима обережно, здалеку, не підходила близько, не ставила запитань. Але страх у її очах поступово зникав, змінюючись цікавістю. Одного разу, коли Максим колов дрова, Ксюша підійшла до стосу.
Постояла, дивлячись, як сокира злітає й опускається, розколюючи цурки на рівні половинки. Потім тихо спитала: «А ви навчите мене?» Максим витер піт із чола, усміхнувся.
«Дрова колоти?» Вона кивнула серйозно. «Я хочу вміти, щоб мамі допомагати».
Максим замислився. «Ти ще маленька, сокира важка, небезпечна, можна пальці відрубати». Ксюша вперто стиснула губи.
«Я не маленька, мені дев’ять років, я сильна». Максим присів навпочіпки, щоб бути з нею на одному рівні. «Добре, але не зараз».
«Спершу треба зміцніти. Носитимеш воду щодня, тягатимеш відра, руки стануть сильніші. Тоді й навчу, домовилися?»
Дівчинка засяяла. «Домовилися». Вечорами після роботи сиділи втрьох за столом.
Олена готувала вечерю, просту, але ситну. Картопля варена з грибами, каша, іноді заєць, якщо Максиму вдавалося впіймати в силки. Хліб Олена пекла сама, в печі, духмяний, чорний, із хрусткою скоринкою.
Їли мовчки, або майже мовчки, обмінюючись лише короткими репліками. «Як справи з вуликами?» «Нормально, три сім’ї слабкі, підгодувала».
«Дров скільки наколов?» «Куба півтора, мабуть. Вистачить до Нового року».
Після вечері Олена вкладала Ксюшу спати, а Максим виходив надвір, перевірити паркан, обійти територію. Дивився, чи немає слідів ведмедя або вовків. Слухав ліс.
Нічна природа жила своїм життям. Ухала сова, шаруділи в кущах миші, іноді вдалині вив вовк. Максим стояв, курив самокрутку, слухав.
Уперше за багато років він не почувався самотнім. Минув місяць. Листопад приніс перший сніг і справжні морози.
Температура впала до мінус двадцяти. Вітер вив ночами, пробираючись крізь щілини в стінах. Максим законопатив усі щілини клоччям, залатав дірки в даху, утеплив підлогу соломою.
У хаті стало тепліше. Піч топили тепер двічі на день, вранці й увечері. Дров вистачало.
Роботи поменшало. Бджоли спали у вуликах, укриті снігом. Лишалося тільки стежити, щоб льотки не забивалися снігом, щоб миші не пролізли всередину.
Максим робив це щоранку. Обходив вулики, перевіряв. Решту часу займався господарством.
Лагодив інструменти, плів кошики з вербових прутів, вирізав ложки й миски з дерева. Руки мали бути зайняті. Байдикування він не любив.
Олена в ці дні багато готувала. Пекла хліб, варила варення із заморожених ягід, сушила гриби. Вона готувала про запас, створюючи запаси на довгу зиму.
Максим дивився, як вона працює, і дивувався. Ця тендітна жінка, яка три роки виживала сама в лісі, була сильніша за багатьох чоловіків, яких він знав. Вона не скаржилася, не нила, не вимагала допомоги.
Вона просто робила те, що треба. День у день, уперто, терпляче. Це викликало повагу.
Одного вечора, коли Ксюша спала, Олена спитала його. — Максиме, а у вас сім’я є? Була?
