Як випадкова зустріч у лісі перевернула життя старого єгеря

Максим допив чай, поставив кружку на стіл. — Була дружина. Розлучилися одинадцять років тому.

— Дітей не було. Батьки померли. Брат є, але ми не спілкуємося.

Олена кивнула, розуміючи. — Тобто ви теж самі були? Максим усміхнувся гірко.

— Сам. Одинадцять років на кордоні, в лісі. Бачив людей раз на місяць, коли в селище по продукти їздив.

— Решту часу — дерева, звірі, тиша. Олена замислилася. — І не збожеволіли від самотності?

Максим знизав плечима. — Звик. Після служби мені людей стало важко терпіти.

— Шум, натовп. Це лякало. У лісі спокійніше.

— Але так, самотньо було. Дуже. Вони помовчали.

Потім Олена тихо сказала: — Дякую, що залишилися. Ви не уявляєте, як це важливо — знати, що ти не сама. Що поруч хтось є.

— Хто захистить, допоможе, підтримає. Три роки я щодня боялася. Боялася, що захворію і помру, а Ксюша залишиться сама.

— Боялася, що ведмідь уб’є нас. Боялася, що він знайде, мій чоловік. Щоразу, коли чула кроки в лісі, серце завмирало.

— Думала, все, прийшли, знайшли. Максим подивився на неї уважно. — А він шукає досі?

Олена кивнула. — Не знаю напевно, але я знаю його. Він не з тих, хто прощає й відпускає.

— Він вважає мене своєю власністю. А я втекла, принизила його. Такі не прощають.

Максим помовчав, обдумуючи. — Якщо прийде, ми впораємося. Удвох.

Олена подивилася на нього вдячно, з надією. — Ви справді будете захищати нас? Максим кивнув коротко, твердо.

— Буду. Обіцяю. Грудень приніс ще більше холодів.

Морози сягали мінус 35. Сніг лежав по пояс. Виходити з хати було важко.

Доводилося протоптувати стежки щодня. Максим робив це вранці. Брав лопату й розчищав доріжку до стосу дров, до вуликів, до вбиральні.

Робота була виснажлива, але необхідна. Без цих стежок вони були б замкнені в хаті. Дрова кінчалися швидше, ніж він розраховував.

До середини грудня Максим зрозумів: доведеться заготовляти ще. Він ішов у ліс на весь день, валив сухостій, тягнув стовбури до хати на саморобних санях. Приходив увечері втомлений, змерзлий.

Олена зустрічала його гарячим чаєм і вечерею. Ксюша допомагала стягати з нього засніжену куртку, ставила чоботи до печі сушитися. Вони дбали про нього так само, як він дбав про них.

Це було правильно. Це була сім’я. Не по крові, не за документами, але по суті.

Під Новий рік сталося те, про що Максим боявся думати. Уночі він прокинувся від виття. Вовки, близько.

Він схопився, узяв рушницю, вибіг надвір. На краю галявини, біля самого паркану, стояла зграя. Шість вовків.

Величезні, сірі, з очима, що палали в темряві. Вожак стояв попереду, решта трохи позаду. Вони дивилися на Максима.

Не нападали, просто дивилися, оцінювали. Максим підняв рушницю, вистрілив у повітря. Гуркіт пострілу розірвав нічну тишу.

Вовки здригнулися, але не побігли. Вожак загарчав, низько, загрозливо. Максим зарядив рушницю знову, вистрілив ще раз.

Прицільно, в землю перед вожаком. Земля злетіла фонтаном снігу. Вовки нарешті розвернулися й пішли в ліс.

Але Максим знав, вони повернуться. Голодна зима, мало здобичі. Вовки шукатимуть легку їжу, а пасіка — легка ціль.

Він повернувся до хати. Олена стояла біля дверей із гасовою лампою в руках. Обличчя біле, перелякане.

Ксюша визирала з-за її спини. — Вовки? — спитала Олена тихо. Максим кивнув.

— Шестеро. Пішли, але повернуться. Треба укріпити паркан, завтра візьмуся.

Наступні три дні Максим працював майже без сну. Укріплював паркан, вбивав додаткові стовпи, натягував колючий дріт. Розвішував по периметру бляшанки й дзвіночки.

Вони дзеленчатимуть, якщо вовки спробують пролізти. Поставив пастки, капкани, які знайшов у сараї. Старі, іржаві, але робочі.

Перевіряв їх щоранку. Одного разу в капкані опинився вовк. Молодий, не вожак.

Він лежав у снігу, капкан затис йому лапу. Дивився на Максима жовтими очима, не зі страхом, а з люттю. Максим підняв рушницю, прицілився.

Палець ліг на спусковий гачок. Але він не вистрілив. Вовк був красивий, дужий, із густою сірою шерстю, з розумними очима.

Убивати його було шкода. Максим опустив рушницю, підійшов ближче. Вовк загарчав, вишкірився.

Максим обережно відкрив капкан, звільнив лапу. Вовк схопився, позадкував, шкутильгаючи. Подивився на Максима довго, здивовано, недовірливо.

Потім розвернувся й зник у лісі. Олена, яка спостерігала здалеку, підійшла. — Навіщо ви його відпустили? Він же повернеться, знову нападе.

Максим похитав головою. — Не думаю, він запам’ятає. Вовки розумні, запам’ятовують, хто друг, хто ворог.

— Я йому життя дав, він запам’ятає. І справді, відтоді вовки більше не приходили до паркану. Максим бачив їх іноді вдалині, на узліссі.

Вони спостерігали, але не нападали. Ніби невидиме перемир’я було укладене. Січень 2020 року видався особливо суворим.

Морози трималися на позначці мінус 40. Дрова горіли швидко, їх не вистачало. Максим і Олена почали економити.

Топили піч тільки вранці й увечері. Вдень було холодно, всі ходили в теплому одязі, навіть у хаті. Ксюша захворіла, застудилася, кашляла, температура була висока.

Олена лікувала її травами, робила інгаляції над парою, ставила гірчичники. Максим допомагав чим міг, носив воду, грів цеглини на печі й клав їх у ліжко дівчинці, щоб зігріти. Три дні Ксюша лежала в маренні.

Максим не спав ночами, чергував біля її постелі, міняв холодні компреси на лобі. Олена теж не спала, сиділа поруч, тримала доньку за руку, молилася тихо. На четвертий день температура спала.

Ксюша розплющила очі, впізнала матір, усміхнулася слабо. «Мамо, хочу пити». Олена заплакала з полегшення.

Максим вийшов надвір, щоб не заважати. Стояв на ґанку, дивився на засніжений ліс. У грудях було дивне відчуття полегшення, змішане з чимось іще, з ніжністю, з любов’ю.

Він прив’язався до цієї дівчинки. Вона стала йому… не донькою, ні, але кимось важливим, кимось, кого треба захищати. Ксюша одужувала повільно.

Два тижні вона була слабка, вставала з ліжка лише ненадовго. Максим вирізав для неї іграшки з дерева. Коника, пташку, ведмедя.

Ксюша раділа, як мала, хоча їй було вже дев’ять років. «Дякую, дядьку Максиме, це так гарно!» Він усміхався, продовжував вирізати.

Робив для неї цілий дерев’яний зоопарк. Коли вона одужала остаточно, першим ділом підбігла до Максима, обійняла його за ноги. «Дякую, що не дали мені померти!»..