Лот за один долар: чим закінчився жартівливий аукціон для чоловіка

— Це їхній стратегічний звіт. Звіт, який вони представили нашим колишнім клієнтам. Це не демпінг. Це геніальний аналіз. Це стратегія, яка враховує кожну дрібницю, кожен нюанс, про які ви й гадки не мали. Впізнаєте почерк?

Дмитро взяв теку. Він перегорнув сторінки, і його очі розширилися від жаху. Графіки, аналітичні викладки, навіть формулювання, специфічні звороти, які він так часто чув від Ольги, але не надавав їм значення. Усе це було до болю знайоме. Це був звіт, який могла написати тільки Ольга. Її унікальний стиль, її точність, її глибина розуміння фінансових процесів. Це була її робота, її душа, її талант, який тепер працював проти нього, проти компанії, яка її принизила, проти його власної колись успішної кар’єри.

— Це… Це неможливо… — видихнув він, відчуваючи, як клубок підступає до горла, не даючи йому нормально дихати.

— Можливо, Дмитре Сергійовичу. Ба більше, це факт. Ви втратили ключового співробітника, людину, яка, як виявилося, робила всю роботу за вас. Усі ваші блискучі звіти, усі успішні презентації, усі ваші стратегічні рішення – це була її робота. І тепер ця людина працює на наших конкурентів, використовуючи свої знання про нас, щоб нас знищити.

Голос Сергія Миколайовича наповнився люттю, його обличчя почервоніло від обурення.

— Ви повністю провалили свій відділ, ви підставили компанію під удар. Без вашого таланту Ольга Олександрівна могла зробити для нас мільйони, а з вами… Ви привели нас до збитків. Ви дозволили їй піти, ви її принизили, ви її виставили на посміховисько перед усією компанією, а вона виявилася єдиною, хто тримав на плаву ваш нікчемний відділ. Ви не просто втратили співробітника, ви втратили мозок компанії.

Дмитро намагався щось заперечити, але слова застрягали в горлі, відмовляючись виходити. Його приниження було повним і всеосяжним. Він розумів, що сперечатися марно, що будь-які його слова будуть лише порожнім звуком. Усі його махінації, його присвоєні заслуги, його брехня — усе це звалилося в одну мить, як картковий будиночок, який він так старанно будував на чужих плечах, на чужому таланті.

— Я прийняв рішення, Дмитре Сергійовичу, — вимовив Сергій Миколайович, його голос став холодним, немов висіченим з каменю. — Вас звільнено. За профнепридатність, за втрату ключового співробітника і за нанесення колосального збитку репутації та фінансовому становищу компанії. Ваше місце вже займає інша людина, яка, сподіваюся, не буде такою дурною і самовдоволеною. Можете збирати свої речі й покинути територію компанії протягом години. Доступ до системи буде заблоковано негайно. І, Дмитре Сергійовичу, ви можете забути про будь-які рекомендації. Ваша кар’єра в цій галузі, принаймні в цьому місті, закінчена.

Світ Дмитра завалився. Він вийшов з кабінету начальника немов уві сні, відчуваючи себе невидимим для всіх. Кожен крок був важким, наче він ішов болотом, яке засмоктувало його все глибше. Колеги, зазвичай такі привітні й улесливі, тепер відверталися й уникали його погляду. Він чув приглушений шепіт, бачив презирливі погляди, які вони кидали йому в спину. Ніхто не хотів дивитися на людину, яка ще вчора купалася в променях слави, а сьогодні була розчавлена.

Він, успішний керівник, гордість відділу, тепер був ніким, вигнанцем, людиною, яка втратила все. Його кар’єрний зліт, його соціальний статус, його репутація. Усе розсипалося на порох за один вечір, за одне дурне, цинічне рішення, за один принизливий жарт…