Менеджери банку насміхалися зі скромного підлітка. Сюрприз, який чекав на них після перевірки його паспорта
— спитав Данило, чия тривога зростала з кожною новою секундою. «Документи, внутрішні дозволи, складні регламентні процедури», — перелічував Едуард, явно й невміло імпровізуючи на ходу. «Отримати повний системний доступ до таких давніх архівів не так просто».
«Там діють особливі й дуже суворі протоколи внутрішньої банківської безпеки». «Ви щойно абсолютно безперешкодно отримали цей самий доступ», — слушно зауважила Людмила. «Усі необхідні дані відкриті на вашому моніторі просто цієї самої секунди».
Едуард остаточно й безповоротно зрозумів, що надійно загнаний у глухий кут. Він затравлено озирнувся довкола в пошуках рятівного виходу зі становища, що склалося. Чоловік шукав будь-який спосіб відкласти цю мить, але десятки очей вичікувально дивилися тільки на нього.
«Мамо», — прошепотів Данило так тихо, що його слова майже ніхто не почув у дзвінкій тиші. Він дуже міцно притиснув пожовклий папір до своїх худих запалих грудей. Хлопчик ніби намагався фізично відчути її рідну присутність через цей старий ветхий документ.
«Мені дуже треба знати, що саме ти зробила для нашого порятунку». Цей щирий шепіт ніби розбив невидиму напружену перепону в атмосфері величезної зали. Данило з безмежною душевною теплотою й смутком подумав про свою любу покійну матір.
Віра Ракітіна багато важких років працювала простою помічницею на кухні в місцевій їдальні. Вона завжди йшла з дому ще до світанку й поверталася глибоко за північ. Її натруджені, вкриті мозолями руки завжди сильно пахли їдким дешевим мийним засобом.
У неї постійно й нестерпно боліли втомлені від стоячої роботи ноги. Але ця сильна духом жінка ніколи не скаржилася на свою тяжку долю. Абсолютно й категорично ніколи у своєму нелегкому житті вона цього не робила.
«Мій брат», — раптом дзвінко й дуже виразно сказав Данило, дивлячись просто в бігаючі очі Едуардові. «Моєму молодшому братові Льоші зовсім недавно виповнилося лише шість років», — продовжив хлопчик. «Він зараз сидить удома з нашою хворою сусідкою, старенькою тіткою Тамарою».
«У неї дуже хворе й слабке серце, тому вона фізично більше не може працювати. Але вона щиро й безкорисливо дбає про нас щодня. Мама теж завжди дбала про неї, коли тій була потрібна термінова допомога».
«Хлопче, я зовсім не питав тебе про твоє особисте драматичне життя», — нетерпляче огризнувся Едуард. «Але мені дуже потрібно, щоб ви мене нарешті зрозуміли», — наполягав Данило. Його дзвінкий юний голос був переповнений непідробним і глибоким розпачем.
«Льоша навіть не знає, що нам от-от повністю вимкнуть електрику за накопичену несплату. Він не знає, що в нас залишилися тільки порожній рис і гречка на весь цей довгий тиждень. Він також не знає, що тітці Тамарі терміново потрібні дуже дорогі серцеві ліки».
«Грошей на ці життєво важливі медичні препарати в нас просто фізично немає». Людмила відчула, як гарячі солоні сльози рясно навертаються їй на очі. У неї вдома теж підростали діти, і вона чудово знала всю силу материнських почуттів.
Жінка добре розуміла, що означає працювати не покладаючи рук заради їхнього світлого й ситого майбутнього. Вона живо й виразно уявила собі цю неймовірно самовіддану жінку Віру. Мати вперто відкладала кошти місяць за місяцем, збираючи буквально копійку до копійки.
Вона постійно відмовляла собі в усьому необхідному, щоб надійно захистити синів після свого неминучого відходу. Від кришталево ясного усвідомлення цього тихого материнського подвигу в усіх присутніх просто розривалося серце. «Едуарде Вікторовичу», — сказала розчулена касирка, і її голос зрадницьки здригнувся від сліз.
«Заради всього святого на цьому світі, скажіть нарешті цьому бідному хлопчикові правду». Начальник відділення дуже важко, шумно й приречено зітхнув. Він чудово й виразно розумів, що тікати від суворої реальності йому більше нікуди….
