Миттєва відповідь за неповагу до матері: що зробив солдат, повернувшись зі служби

— Я поїду з нею, — твердо сказав Олексій.

Марина, яка весь цей час тулилася до стіни в коридорі, раптом ступила вперед.

— Я теж поїду, я ж її невістка, я повинна бути поруч, — залопотіла вона, намагаючись зобразити турботу.

Олексій повільно повернувся до неї. Його погляд був важким.

— Ти залишишся тут, — відкарбував він. — У тебе буде багато справ.

Коли Ганну Петрівну вивозили на ношах, вона тримала сина за руку і шепотіла:

— Льошенько, не залишай мене.

— Я не залишу тебе, мамо, я скоро приїду, — пообіцяв він, і в його голосі вперше прозвучала теплота.

Він провів машину швидкої допомоги, постояв кілька хвилин, дивлячись їй услід, а потім повернувся в будинок. Марина зустріла його в передпокої. Її очі були повні сліз, але це були сльози страху, а не каяття.

— Льошо, прости мене, я не знаю, що на мене найшло. Я була одна, мені було так важко. Я… я просто заплуталася.

Він мовчки слухав її, його обличчя було непроникним. Коли вона замовкла, видихнувшись, він спокійно сказав:

— Ти забруднила простирадла. — Він кивнув нагору, у бік спальні. — Йди і випери.

— У сенсі, випери? — не зрозуміла вона. — У нас же є пральна машина, і взагалі, можна просто викинути цю білизну, я куплю нову, ще кращу.

— Ти будеш прати руками, Марино, у ванній, поки вони не стануть такими ж білими, якими були до того, як моя мати лягла на них.

Вона дивилася на нього, не вірячи своїм вухам. Це був якийсь злий, абсурдний жарт. Але в його очах не було й тіні гумору. Вона зрозуміла, що він не жартує.

Під його важким поглядом вона піднялася на другий поверх, увійшла в спальню і стягнула з ліжка забруднену шовкову білизну. Вона віднесла її у величезну ванну з джакузі й кинула в дорогу акрилову чашу. Вона включила воду, налила якогось гелю, але Олексій, що увійшов слідом, зупинив її. Він знайшов у шафці під раковиною шматок простого господарського мила, що залишився, мабуть, ще з часів матері.

— Ось цим, — сказав він і кинув мило у ванну.

Вона подивилася на свої руки з дорогим манікюром, на довгі, покриті лаком нігті, і сльози відчаю хлинули з її очей. Вона опустилася на коліна перед ванною і почала терти шовкову тканину грубим милом. Олексій стояв у дверях і спостерігав. Він не йшов ні на хвилину. Він дивився, як ламаються її нігті, як червоніє шкіра на її руках. Вона плакала, спочатку голосно, ридаючи, потім тихо, схлипуючи від безсилля. Він просто стояв і дивився. Це зайняло у неї більше двох годин. Коли вона, нарешті, закінчила, її руки були збиті, а сама вона була мокрою і жалюгідною.

— Можеш відпочити, — сказав він і вийшов.

Вона залишилася сидіти на підлозі у ванній, не в силах поворухнутися. Їй здавалося, що це якийсь страшний сон, і вона ось-ось прокинеться. Але коли вона вийшла з ванної, він чекав на неї в коридорі. Він тримав у руках лопату — стару, іржаву лопату з того самого сараю.

— Що це? — прошепотіла вона.

— Твоя наступна робота, — відповів він і пішов униз.

Вона поплелася за ним. Він вивів її на задній двір, до ідеального зеленого газону — її гордості.

— Бачиш це? — запитав він, обводячи рукою простір. — Тут були мамині квіти. Троянди, півонії, жоржини. Вона любила їх понад усе на світі. А ти прибрала їх і застелила цим мертвим килимом. Ти повернеш усе, як було. Ти знімеш увесь цей дерен, перекопаєш землю і повернеш сюди квіти.

— Які квіти? У мене їх немає, — розгублено сказала вона.

— У сараї, у кутку, стоїть стара шухляда. Там мамине насіння. Вона збирала його щороку. Ти знайдеш його і посадиш. Все. До єдиного.

— Але зараз же не сезон садити…

— Це не мої проблеми. Марино, копай.

Він застромив лопату в землю і відійшов убік, сівши на лавку біля зони барбекю. Марина дивилася то на лопату, то на його нерухому постать. Це було неможливо. Вона ніколи в житті не тримала в руках нічого важчого за сумочку. Але погляд, який він кинув на неї, не залишав вибору.

Вона взялася за холодний держак лопати. Її руки боліли після прання, але вона змусила себе натиснути на лезо ногою в дорогій домашній туфельці. Лопата насилу увійшла в щільний дерен. Вона навалилася всім тілом і вивернула першу грудку землі. Вона була важкою і неподатливою. Через п’ятнадцять хвилин вона важко дихала, піт заливав їй очі. Її шовкова сукня була забруднена землею, зачіска розтріпалася.

Вона благально подивилася на Олексія.

— Льошо, будь ласка, я не можу.

— Можеш, — коротко відповів він, не відриваючи від неї погляду.

І вона знову почала копати. Сонце піднімалося все вище. Марина працювала, а Олексій сидів і дивився. У якийсь момент задзвонив її телефон, який лежав на лавці поруч з Олексієм. На екрані висвітилося ім’я «Світланка» — її найкраща подруга. Олексій взяв телефон і відповів.

— Алло, — крижаним тоном промовив він.

У слухавці на мить повисла тишина, а потім пролунав здивований жіночий голос:

— А хто це? Де Марина?