Миттєва відповідь за неповагу до матері: що зробив солдат, повернувшись зі служби

— прошепотіла вона.

— Ні, поки що ні. Але лікарі кажуть, це добрий знак. І вони дозволили забрати її додому на вихідні. Вона повинна бути в знайомій обстановці. Тож, Марино, у нас будуть гості.

— Ні, будь ласка, Льошо. Вона не повинна мене тут бачити. Вона не повинна бачити мене такою.

— Правильно, — погодився він. — Не повинна. Тому ти підготуєшся до її приїзду. Ти наведеш ідеальний порядок. Спечеш її улюблений яблучний пиріг. Я принесу продукти. А сама одягнешся у свою найкращу сукню. І зробиш зачіску та макіяж. Я поверну тобі твою косметику на один вечір.

Вона не вірила своїм вухам.

— Ти зробиш усе, щоб вона, увійшовши в цей будинок, відчула себе щасливою. Ти будеш посміхатися, будеш найбільш турботливою невісткою на світі. Ти будеш доглядати за нею. І якщо, Марино, хоч один мускул здригнеться на твоєму обличчі, якщо вона запідозрить, що щось не так — я поверну тебе в той сарай. Ти мене зрозуміла?

— Так, — прошепотіла вона. — Я все зрозуміла.

І вона почала готуватися. Він дійсно повернув їй сукню і косметику. Вона привела себе до ладу. Під шаром втоми все ще проступали риси колишньої Марини. Вона спекла пиріг за старим рецептом. Аромат яблук і кориці наповнив будинок.

Коли Олексій повернувся з матір’ю, Марина зустріла їх на порозі при повному параді. Вона змусила себе посміхнутися. Ганна Петрівна виглядала краще, але погляд її був усе ще розгубленим. Вона дивилася на Марину без упізнавання.

— Здрастуй, мамо, — сказала Марина м’яким голосом. — Ми на вас так чекали. Проходьте, будь ласка.

Вона допомогла їй роздягнутися, повела у вітальню, посадила в крісло. Олексій стояв осторонь і спостерігав. Марина пурхала навколо свекрухи, принесла чай із пирогом, розповідала новини, посміхалася.

Ганна Петрівна їла пиріг і раптом сказала:

— Смачно, як у мене. У тебе завжди були найсмачніші пироги.

— Мамочко, — підхопив Олексій, сідаючи поруч. — Марино, а ти пам’ятаєш, як мама вчила тебе його пекти?

— Звісно, пам’ятаю, — з готовністю відповіла Марина. — Ми тоді всю кухню в борошні забруднили.

Вона брехала, але говорила переконливо. Вечір пройшов у напруженій атмосфері. Марина грала свою роль бездоганно, але всередині неї все стискалося від страху. Вона відчувала на собі постійний погляд Олексія.

Коли прийшов час сну, Олексій сказав:

— Марино, проведи маму в її кімнату.

Марина повела свекруху наверх. Там тепер стояли старі меблі: ліжко, шафа, трюмо. Вона допомогла їй лягти. Ганна Петрівна взяла її за руку.

— Ти хороша дівчинка, — сказала вона. — Дякую тобі.

У Марини навернулися сльози, але вона швидко їх змахнула.

— Спіть, мамочко. На добраніч.

Вона вийшла і прикрила двері. Олексій чекав у коридорі.

— Молодець, — сказав він. — Ти хороша актриса. А тепер іди на своє місце.

І він указав на двері її кімнати. Вона мовчки увійшла всередину. Він зачинив двері. Ілюзія закінчилася. Вона зняла сукню, змила косметику і лягла на підлогу. Вона чула, як за стіною спить його мати, а вона лежить тут. Цей контраст був справжнім покаранням: секунда надії, що змінюється відчаєм.

Ці візити стали регулярними. Щовихідних повторювався один і той самий сценарій. У п’ятницю — перетворення на господиню дому, два дні вистави, а в неділю — повернення в рабство. Ганна Петрівна почала до неї прив’язуватися, і кожне її добре слово обпікало совість Марини.

Олексій спостерігав за цим і бачив, як ламається її воля. Стан Ганни Петрівни поліпшувався. Одного разу в неділю, перед від’їздом, вона дивилася у вікно на задній двір.

— Там красиво стало, — сказала вона. — Майже як раніше. Тільки сарайчик цей старий увесь вигляд псує. Треба б його знести, Льошенько.

У Марини, що стояла поруч із підносом, здригнулася рука. Олексій помітив це.

— Так, мамо, ти права. Від цього сараю одні погані спогади. Ми його обов’язково знесемо. А поки нехай постоїть як пам’ятник.

— Пам’ятник чому, синку?