Миттєва відповідь за неповагу до матері: що зробив солдат, повернувшись зі служби

— не поняла вона.

— Людській жорстокості, мамо, — тихо сказав він, дивлячись на Марину. — І людському терпінню.

Марина зрозуміла: фінал близький. Наступної п’ятниці він сказав:

— Сьогодні особливий день. Мама майже готова повернутися додому назовсім. Ти влаштуєш для неї справжнє свято.

Марина накрила стіл, прикрасила будинок квітами. Олексій привіз матір. Вона була радісною.

— Здрастуй, доме, — сказала вона. — Я так скучила.

Вони сіли за стіл. Марина метушилася, говорила без упину. Олексій майже не їв, він спостерігав.

— Мамочко, а пам’ятаєш, як ми з тобою тут сиділи й дивилися серіали? — запитав він.

— Пам’ятаю, звісно.

— А пам’ятаєш, мамо, як ми з батьком сарай будували?

— Пам’ятаю! Твій батько тоді ще палець молотком прищемив.

Усі засміялися. І в цей момент Олексій завдав удару.

— Так, хороший був сарай. Міцний. Шкода, що Марина знайшла йому таке погане застосування.

У кімнаті повисла тиша.

— Яке застосування, Льошенько?

Марина застигла.

— Ну як же, мамо! Марина дуже ощадлива господиня. Вона вирішила, що не варто витрачати гроші на доглядальницю. Вона знайшла варіант економніший. Вона поселила тебе в цьому сараї.

Він говорив спокійно, але кожне слово було ударом. Ганна Петрівна дивилася то на сина, то на невістку. Обличчя її змінилося.

— Що ти таке кажеш, синку?

— Це не жарт, мамо. Подивися на неї.

Олексій продовжував:

— Вона тримала тебе там півроку. Мамо, під замком, годувала тебе недоїдками. Ти пам’ятаєш смак того хліба? Ти пам’ятаєш холод?

І в цей момент у голові Ганни Петрівни щось прояснилося. Вона повільно торкнулася свого зап’ястя, подивилася на свої руки, потім на Марину. В її очах більше не було туману. Вона згадала. Вона бачила перед собою свого тюремника.

— Я пам’ятаю, — прошелестіла Ганна Петрівна.

Вона встала, підійшла до Марини й подивилася на неї зверху вниз.

— За що?