«Не підписуй!»: чому досвідчена акушерка зупинила мене в момент виписки
— запитала Олена.
— Ні, впораюся. Тобі потрібно повернутися на роботу.
— Зателефонуй, якщо що. У будь-який час.
Марія вибралася з машини, взяла Ванечку. Олена помахала їй і поїхала. Знайомий під’їзд зустрів запахом старої фарби і котів. Марія піднялася стертими сходами, знайшла потрібні двері. Подзвонила.
Відчинила мама. Невисока жінка шістдесяти двох років, із сивим волоссям і добрими карими очима. Побачивши доньку з дитиною на руках, вона охнула і притиснула руки до грудей.
— Машенько? Що сталося? Чому ти тут? Де Діма?
— Мам, — голос Марії здригнувся. — Можна ми у тебе поживемо трохи?
Мама не стала ставити запитань. Просто обняла доньку, втягнула її у квартиру, зачинила двері.
— Звісно можна. Скільки потрібно, стільки й живіть. Це ваш дім.
Марія переступила поріг і нарешті заплакала. Сльози, які вона стримувала весь день, хлинули потоком. Вона плакала про зраду, про зруйновані мрії, про три втрачені роки. І мама тримала її, гладила по голові, примовляла щось ласкаве, безглузде, розрадливе. Ванечка прокинувся від шуму і теж заплакав. Мама обережно взяла його у доньки, погойдала.
— Ну-ну, маленький. Не плач. Бабуся тут, усе буде добре.
Марія витерла обличчя і подивилася на цю картину: її мама з її сином на руках. Три покоління, пов’язані кров’ю і любов’ю.
— Мам, я тобі все розповім. Тільки дай трохи прийти до тями.
— Не поспішай. Спочатку поїж, відпочинь. Розмови потім.
Вона провела доньку в кухню. Маленький простір, який Марія пам’ятала з дитинства: круглий стіл біля вікна, старий холодильник, герань на підвіконні. Нічого не змінилося за ці роки. Мама поставила чайник, дістала з шафи печиво. Ванечку поклала в крісло, обклавши подушками.
— Худа яка стала, — сказала вона, дивлячись на доньку. — Не їла нічого?
— Не до їжі було.
— От і неправильно. Ти мати-годувальниця, тобі потрібно харчуватися нормально.
Чайник засвистів. Мама налила чай у велику керамічну кружку з квіточками, підсунула до Марії.
— Пий. І їж.
Марія взяла кружку, обхопила її долонями. Тепло проникало в пальці, розтікалося по тілу. Вона зробила ковток і відчула, як напруга потроху відпускає.
— Дякую, мамо.
— Немає за що дякувати. Ти моя донька. — Вона сіла навпроти, склала руки на столі. — Розповіси, коли будеш готова. А поки просто знай: що б не сталося, я на твоєму боці. Завжди.
Марія кивнула. Слова застрявали в горлі. Але вона знала: тут, у цій маленькій квартирі, що пахне маминим куховарством і геранню, вона в безпеці. І Ванечка теж. Це був тільки початок. Попереду чекали суди, розгляди, безсонні ночі. Але вперше за цей божевільний день Марія відчула щось схоже на надію.
Три місяці пролетіли як один довгий, важкий день. Марія дивилася у вікно своєї нової квартири — однокімнатки на сьому поверсі панельного будинку, і думала про те, як змінилося її життя за цей час. За вікном червень розфарбовував місто в яскраві кольори. Тополі шелестіли молодим листям, діти кричали на майданчику внизу, десь далеко гули машини. Звичайний літній вечір. Перший вечір, коли вона відчула себе по-справжньому спокійною.
Ванечка спав у ліжечку біля стіни. Йому виповнилося чотири місяці, він помітно підріс, зміцнів. Щоки округлилися, з’явилися перші спроби усміхатися, хапати іграшки. Маленька людина, яка поки нічого не знає про те, через що пройшла його мати.
Марія відійшла від вікна і сіла на диван. Дешевий, куплений на розпродажі, з потертою оббивкою. Але свій. Як і ця квартира, знята на гроші від продажу обручки і сережок, які колись подарував Дмитро.
Вона взяла зі столу папку з документами. Рішення суду, винесене два тижні тому. Перечитувала його вже вдесяте, але щоразу відчувала дивне полегшення. Дмитро отримав чотири роки колонії загального режиму. Підробка документів, замах на шахрайство в особливо великому розмірі, змова. Адвокат намагався виторгувати умовний термін, тиснув на відсутність судимостей, на позитивні характеристики з роботи. Але суддя виявилася жінкою, сама мати двох дітей. Вона дивилася на Дмитра з погано прихованим презирством і зачитувала вирок рівним, безпристрасним голосом.
Марія була присутня на засіданні. Сиділа в залі, тримаючи Ванечку на руках. Хотіла, щоб Дмитро бачив, чого позбувся. Хотіла, щоб він зрозумів. Він не зрозумів. Коли конвой виводив його із залу, він обернувся і подивився на неї. В очах не було ні каяття, ні жалю. Тільки злість. Холодна, концентрована злість. Марія витримала цей погляд. Не відвела очей першою. І коли двері за ним зачинилися, відчула, як щось обірвалося всередині. Остання ниточка, що пов’язувала її з минулим життям.
Розлучення оформили заочно, поки тривало слідство. Поділ майна зайняв більше часу. Квартира, в якій вони жили, виявилася орендованою, машина була оформлена на фірму Дмитра. Фактично ділити було нічого. Марія забрала тільки особисті речі та дитяче придане.
Зате спадщину бабусі вдалося оформити без проблем. Будинок у передмісті — старий, але міцний, на ділянці в п’ятнадцять соток. І ощадний рахунок, про який Марія навіть не підозрювала. Бабуся відкладала все життя, копійка до копійки. Накопичила майже два мільйони. Марія вирішила поки не чіпати ці гроші. Залишила на чорний день, на освіту Ванечці, на що-небудь важливе. Жила на допомогу по догляду за дитиною і невелику допомогу від мами. Скромно, але достатньо.
У двері подзвонили. Марія подивилася на годинник. Сьома вечора. Це має бути Зінаїда Петрівна. Вона відчинила двері й усміхнулася. На порозі стояла літня акушерка з великою сумкою в руках. За три місяці вона стала майже рідною. Приходила щотижня, допомагала з дитиною, готувала, прибирала. Відмовлялася брати гроші, сердилася, коли Марія намагалася їй заплатити.
— Добрий вечір, дитинко, — Зінаїда Петрівна увійшла, зняла туфлі. — Як ви тут?
