«Не пийте цю каву»: дивне попередження в аеропорту розкрило справжні плани чоловіка.

— Привіт, тату. — Хлопчик обняв його, але якось невпевнено.

Катерина стояла осторонь, спостерігаючи. Денис повів Сашка до ігрових автоматів, купив жетони. Грали, сміялися. Зовні — звичайний батько з сином. Але вона бачила, як Денис поглядає на неї, як стискає щелепи.

Через дві години Сашко підбіг до неї.

— Мам, тато каже, що хоче, щоб я у нього жив. Це правда?

Катерина кинула на Дениса гнівний погляд. Той відвів очі.

— Сашенько, ти будеш жити зі мною і з бабусею. Тато буде приходити до тебе, ви будете бачитися. Але жити він не буде з нами.

— А чому ви не живете разом більше?

— Тому що ми з татом не можемо більше бути разом. Але це не означає, що ми не любимо тебе. Розумієш?

Хлопчик кивнув, але в очах стояли сльози.

— Я не хочу, щоб ви сварилися.

— Я знаю, милий. Ми постараємося.

Денис підійшов ближче, подивився на Катерину.

— Можна мені сказати пару слів? Наодинці.

Вона вагалася, потім кивнула. Сашко залишився грати, вони відійшли до вікна.

— Що ти хотів?

— Катю, я все зрозумів. Я був ідіотом. Я втратив роботу, втратив тебе, майже втратив сина. Я готовий на все, щоб виправити ситуацію.

— На все? — вона усміхнулася. — Денисе, ти хотів мене отруїти. Ті хотів зруйнувати моє життя заради того, щоб зберегти контроль. Це не виправляється вибаченнями.

— Я розумію. Але дай мені шанс довести, що я змінився.

— Ні. Ти отримаєш те, що належить за законом. Час із сином, розлучення, поділ майна, аліменти. Але між нами все скінчено. Назавжди.

Вона розвернулася, взяла Сашка за руку і вийшла з центру. Денис залишився стояти біля вікна один.

Увечері Катерина сіла на кухні у матері, пила чай. Ганна Павлівна прасувала білизну, мовчала.

— Мам, я правильно чиню? — запитала раптом Катерина.

— Абсолютно правильно, донечко. Ти захищаєш себе і Сашка. Це єдиний вірний шлях.

— Але Сашкові важко.

— Сашкові буде важко в будь-якому разі. Але краще нехай він бачить сильну матір, яка вміє постояти за себе, ніж зламану жінку, яка терпить усе заради примарного спокою.

Катерина кивнула. Мати мала рацію. Попереду ще розлучення, поділ майна, можливі судові баталії. Але вона була готова. Тому що тепер знала ціну своїй силі. І не збиралася здаватися.

Минуло два місяці з тієї зустрічі в дитячому центрі. Два місяці, наповнених судовими засіданнями, зустрічами з адвокатами, нескінченною паперовою роботою. Катерина навчилася жити в цьому режимі. Робота, суд, син, знову робота. Емоцій майже не залишалося, тільки холодна зосередженість.

У середу вранці зателефонувала Ірина Михайлівна Нестеренко.

— Катерино, новини з роботи Дениса. Точніше, з його колишньої роботи.

— Що там?

— Служба безпеки «ТехКомСистемс» передала матеріали в поліцію. Офіційно. Листування Дениса з Ларисою, записи — усе задокументовано. Це вже не внутрішнє розслідування компанії, це потенційна кримінальна справа.

Катерина відчула, як щось стискається в грудях.

— Тобто?

— Тобто поліція проводить перевірку за статтею про замах на заподіяння шкоди здоров’ю. Якщо зберуть достатньо доказів, а вони у них є, Денис може отримати реальний термін. Умовний, швидше за все, але запис у біографії залишиться.

— Я цього не хотіла, — Катерина видихнула. — Я просто хотіла захистити себе і сина.

— Ви нічого не провокували, — адвокат говорила твердо. — Це наслідки його власних дій. Він планував злочин, він його озвучив, він носив препарат із собою. Це факти. А факти мають наслідки.

— А Лариса?