«Не виходь з дому»: яку правду дізналася жінка, увімкнувши запис звуку за дверима

О пів на десяту до будівлі під’їхала непримітна сіра машина. З неї вийшли двоє чоловіків у цивільному, Аліна впізнала одного — це був Костянтин Андрійович. Вони пройшли всередину будівлі. Ще через десять хвилин з’явився Ігор. Він ішов швидким кроком, тримаючи в руках шкіряну папку. На обличчі був вираз зосередженості. Аліна стиснула чашку з кавою так, що побіліли кісточки пальців. Ось він, момент істини. Ігор піднявся сходами і зник за дверима податкової.

Аліна перестала дихати. Минула хвилина, друга, третя. Що там відбувається? Він уже подає документи? Його вже затримують?

Телефон завібрував. Повідомлення від Михайла Петровича: «Операція почалася. Тримайтеся».

Минуло ще хвилин п’ятнадцять. Аліна сиділа як на голках, не зводячи очей з входу. Нарешті двері відчинилися, і вона побачила, як Костянтин Андрійович разом із колегою виводять Ігоря. Руки його були за спиною, в наручниках. Обличчя зблідле, спотворене злістю і шоком. Слідом вийшли ще двоє поліцейських, які вели чоловіка років сорока п’яти. Аліна не знала його, але припустила, що це Віктор Лебедєв, спільник. І третім вели жінку в діловому костюмі, мабуть, співробітницю податкової, яка брала участь у схемі. Їх посадили в поліцейські машини, які під’їхали буквально з-за рогу.

Аліна дивилася, як відвозять Ігоря — людину, яку вона кохала, з якою прожила три роки, яка виявилася абсолютно чужою. Усередині не було ні жалю, ні співчуття. Тільки порожнеча і втома.

Телефон знову завібрував. Дзвонив Костянтин Андрійович.

— Аліно Володимирівно, усе пройшло успішно. Усі троє затримані на гарячому. Документи вилучено, свідчення почали давати прямо на місці. Можете бути спокійні.

— Дякую, — прохрипіла вона. — Дякую вам.

— Вам потрібно буде під’їхати до відділення, дати офіційні свідчення, підписати документи. Але не сьогодні, відпочиньте. Завтра вранці під’їдете, добре?

— Добре.

Вона поклала слухавку і відкинулася на спинку стільця. Раптом навалилася така втома, ніби вона тиждень не спала. Аліна дістала хустинку, витерла сльози, що виступили. Сльози полегшення, злості, образи — всього разом.

Наступні дні минули в низці допитів, зустрічей з юристами, підписання паперів. Ігоря, Лебедєва і співробітницю податкової заарештували. Слідство йшло швидко, доказів було достатньо, та й самі затримані почали давати свідчення, звалюючи провину один на одного. Михайло Петрович допоміг оформити всі документи для розлучення. Аліна подала заяву, не бажаючи чекати ні дня. Ігор намагався зв’язатися з нею із СІЗО: дзвонив, писав листи, просив про зустріч. Вона не відповіла жодного разу. Їй не було чого йому сказати.

З матеріалів слідства вона дізналася подробиці схеми. Виявилося, що Ігор — точніше, Крилов — займався подібними аферами вже майже десять років. Після першої судимості він удосконалив методи. Вибирав самотніх успішних жінок, вживався в довіру, одружувався, а потім обчищав їх через різні схеми. Аліна була четвертою за рахунком. Попередні жертви не змогли нічого довести: він завжди був обережний, знищував сліди. Але цього разу його підвела самовпевненість. Він не очікував, що Аліна дізнається про плани завчасно.

Суд відбувся через чотири місяці. Аліна була присутня на всіх засіданнях. Ігор отримав сім років реального терміну за шахрайство у великих розмірах, підробку документів та організацію злочинної групи. Лебедєв — шість років. Співробітниця податкової — п’ять років умовно і заборона на роботу в державних органах. Квартира, бізнес, усі її кошти залишилися при ній. Розлучення оформили заочно. Ігор не мав права ні на що: шлюбного договору не було, але, враховуючи обставини і його злочинні наміри, суд не визнав за ним жодних прав на майно.

Коли все закінчилося, Аліна відчула дивну порожнечу. Начебто справедливість восторжествувала, злочинець покараний, вона все зберегла. Але три роки життя були викреслені. Три роки, які вона прожила з людиною, якої не існувало. З вигадкою, з маскою.

Минуло два тижні після суду. Був теплий літній день. Аліна йшла вулицею після зустрічі з партнерами і раптом зрозуміла, що ноги самі несуть її до того самого парку. Туди, де все почалося. Вона звернула з головної дороги, пройшла знайомою алеєю до своєї улюбленої лавки під старим кленом. Сіла, заплющила очі, підставляючи обличчя сонцю. Тут було тихо, спокійно. Так само, як того дня, коли вона зустріла циганку.

— Ось ти де, доню.

Аліна здригнулася і розплющила очі. Перед нею стояла та сама літня жінка в квітчастій спідниці, спираючись на палицю. Поруч із нею — її донька.

— Доброго дня! — Аліна піднялася з лавки. — Я… я вас шукала. Хотіла подякувати.

— Знаю я, — стара посміхнулася, показавши рідкі зуби. — Усе знаю. Бачу по тобі: звільнилася. Відвела біду.

— Ви врятували мені життя. — Аліна відчула, як до горла підкочується клубок. — Якби не ваше попередження, я б нічого не дізналася. Він би здійснив свій план, і я…