Непроста роль: навіщо літній магнат видав жебрачку за свою онуку і як вона змінила хід переговорів

Після церемонії вони втрьох поїхали до нотаріальної контори. Настав час оформити перехід права власності на квартиру. Документи були готові, процедура зайняла менше години. Соня підписала папери й отримала свідоцтво про право власності. Тепер квартира належала їй. Повністю, без умов.

Увечері вони приїхали в цю квартиру. Соня давно тут не була. Після смерті Анатолія квартира стояла порожньою. Лише раз на місяць приходила прибиральниця підтримувати порядок. Тепер Соня відчинила двері своїм ключем і увійшла всередину. Все було так, як за часів Анатолія: його книги на полицях, його крісло біля вікна, його фотографії на стінах.

Соня пройшлася по кімнатах, торкаючись речей, згадуючи. Ось тут вони пили чай на кухні, коли вона тільки приїхала з аеропорту. Ось тут він розповідав їй про своє життя, про бізнес, про те, як важливо бути чесним. Ось тут вона читала книги, поки він працював за комп’ютером. Соня розуміла: ця квартира — не просто нерухомість. Це символ. Символ того, що одна людина повірила в неї, коли вона була ніким. Що він дав їй шанс. І вона не підвела його.

Минуло ще чотири роки. Соні виповнилося 22. Вона закінчила університет і влаштувалася працювати вчителькою у звичайну міську школу. Могла обрати приватну, престижну, з високою зарплатою. Але обрала звичайну, де вчилися діти з простих сімей. Тому що саме таким дітям потрібна була підтримка. Вона викладала мову та літературу. Діти любили її уроки. Соня вміла пояснювати складне просто, знаходила підхід до кожного учня.

Вона пам’ятала себе — десятирічну дівчинку, яка жила в аеропорту і боялася майбутнього. І намагалася дати своїм учням те, що колись дали їй: віру в себе і надію.

Життя тривало. І вона знала точно: Анатолій Климович недарма прожив своє життя. Тому що він залишив після себе не гроші, не бізнес. Він залишив людину, яка тепер допомагає іншим. І це був справжній спадок. Безцінний.