Несподіваний фінал одного вихідного дня в заміському будинку

Тамара Іванівна повернулася до кабінету за пів години, і з того, як вона зачинила за собою двері, щільно, притримавши двома руками, щоб не грюкнули, я зрозумів, що новини такі, які краще говорити за зачиненими дверима. Вона сіла навпроти мене, зчепила руки на столі й заговорила тим особливим голосом, яким лікарі повідомляють діагноз, рівно, чітко, без пауз, щоб у тебе не було часу почати панікувати між словами. Сигнал телефона, з якого прийшло повідомлення, визначили. Він був зареєстрований на ім’я Віталія, але це був не його основний номер, а другий, про який не знала ні Лена, ні хтось із його знайомих. Другий телефон, таємний, який він тримав для окремого життя, того життя, яке ховав за високим парканом і засунутими шторами.

Сигнал засікли в межах міста, на південному боці, поруч із автовокзалом, але на той момент, коли туди виїхав наряд, сигнал перемістився на трасу. Віталій рухався і рухався швидко. Він змінив план. Квитки на автобус, ті два квитки з бардачка, були його первісним задумом — тихо забрати Настю й розчинитися. Але я зламав цей план, коли приїхав раніше. Тепер він тікав сам. І тікав не автобусом, а попутками чи машиною, яку десь роздобув. Тамара Іванівна сказала, що оголошено перехоплення, що всі пости на виїздах із регіону попереджені, що його фотографію вже розіслано. Вона говорила це впевнено, і я хотів їй вірити, але в її голосі було щось іще, якась скалка, яку вона намагалася приховати й не могла.

Я спитав прямо, що ще знайшли в будинку. Вона помовчала, подивилася на Настю, яка й далі малювала в кутку, і запропонувала вийти в коридор. Ми вийшли. Тамара Іванівна сперлася на стіну й якийсь час мовчала, ніби добирала слова. І я бачив, як вона втомилася, не фізично, а тією глибокою втомою, яка накопичується в людей, що роками дивляться в чуже лихо. Потім вона заговорила.

У будинку знайшли щоденник Віталія. Не записник і не блокнот, а товстий зошит у клітинку, списаний дрібним акуратним почерком. Він вів записи методично, за датами, як бухгалтер веде звітність. Тільки замість цифр сум там були описи того, що він робив із Леною та з Настею. Кожне покарання було записане й обґрунтоване. У кожної дії була причина, акуратно сформульована, логічно вибудувана. Ніби він не знущався з живих людей, а складав інструкцію з дресирування. Лена не так подивилася, отже замкнена в кімнаті на добу. Лена спробувала зателефонувати подрузі, отже телефон конфісковано. Лена відмовилася підкоритися, отже настають наслідки. Він не називав це насильством. Він називав це корекцією поведінки. І в цьому, сказала Тамара Іванівна, було найжахливіше. Він не вважав себе монстром. Він вважав себе вихователем.

Останні записи в зошиті стосувалися Насті. Віталій писав, що дівчинка стає некерованою, що вона бреше й провокує конфлікт. Під брехнею він мав на увазі те, що Настя кілька разів намагалася сказати мені телефоном, що вдома погано. Вона не говорила прямо. Вона була надто налякана для цього, але намагалася натякати тими дивними фразами, які я списував на дитячу фантазію. Клітка для собаки без собаки. Мама багато спить. Віталій каже, що ми скоро переїдемо далеко.

Кожен із цих натяків Віталій перехоплював, бо слухав усі Настині розмови через другий телефон, під’єднаний до домашнього. І після кожної такої розмови йшло покарання. Останній запис обривався на середині речення, ніби його щось перервало. Або ніби йому більше не було чого записувати, бо Лени на той момент уже не було в будинку. Я стояв у коридорі поліцейської дільниці, і стіни довкола мене злегка хиталися, хоча я розумів, що це хитаюся я сам.

Тамара Іванівна поклала мені руку на плече й сказала, що мені треба сісти. Я сів на лавку біля стіни й спитав, чи жива Лена. Тамара Іванівна сказала, що вони не знають. Що тіло не знайдено. Що кров у будинку ще не досліджена, і поки не готові результати, вони не можуть стверджувати нічого. Але вона додала те, чого казати була не зобов’язана, і що, мабуть, сказала тому, що бачила моє обличчя. Кількість крові, яку ми виявили, не обов’язково означає летальний наслідок. Бувають травми, за яких крові багато, а людина жива. Я не даю вам надію. Я кажу вам факт.

Я повернувся до кабінету, до Насті. Вона відклала олівці й дивилася на двері, чекала мене. Коли я увійшов, вона спитала, чи знайшли маму. Я сказав, що шукають. Вона кивнула, серйозно, по-дорослому, і сказала, що хоче розповісти мені дещо, чого не розповіла поліцейським, бо хотіла розповісти спершу мені…

Продовження історії НАТИСКАЙТЕ на кнопку ВПЕРЕД під рекламою 👇👇👇