Несподіваний фінал шкільного вечора: як склалося життя найкращої учениці класу

— сказав П’ятаков.

— Та й чоловік, якого знає все місто. Мій намагався з ним затоваришувати, але там пташка такого польоту, нам не дострибнути, — сказала Ліза.

— Ні, а може, покличемо її до нас, га? — не вгамовувався П’ятаков. — Он торт, зараз чайку поп’ємо, поговоримо нормально.

— Раніше потрібно було нормально говорити, а ви як звірі, — подав голос Ваня.

— А ти ж не звір? Ми погані, а ти прям у білому пальті, ой, вибачте, у білому халаті! — підвищив голос Ігор. — Досить тут нотації читати. Коротше, всім дякую за вечір, я додому.

Віра сиділа і перебирала папери, коли у двері постукали.

— Віро?

— Так.

— Це я, Ваня. Можна?

— Заходь.

— Вечірка закінчилася?

— Так, усі розійшлися.

— А ти чого?

— Не знаю, вирішив з тобою поговорити. Вір, а як ти такою стала?

— Якою такою?

— Ну, багатою.

— Та ось, училася, працювала, все хотіла вибратися з злиднів. Старшим технологом на фабриці була, ну а потім з майбутнім чоловіком познайомилася. Нічого у нього не було, нічого у мене. Ну ось ми борсалися-борсалися, як та жаба, тепер дещо є, заробили.

— Вір, я хотів тобі сказати… ти ж у школі мені дуже подобалася, а я тоді не наважувався.

— Чому?