Незвані гості прийшли вимагати чуже. Їхня впевненість випарувалася, коли господар мовчки запер за ними двері

Вони ж повернуться… вони нас спалять!

— Не бійся, — Михайло обійняв її міцно. — Я поруч. Я розберуся.

День тянувся в’язко, тривожно. Михайло розумів: це тільки перша хвиля. Такі не вміють забувати приниження — вони мстяться, бо інакше бояться втратити владу.

Він обійшов будинок, перевірив двері та вікна, набрав води в бочки. У сараї знайшов стару сокиру і довів лезо до бритвеної гостроти. Він робив це не заради нападу, а тому що будь-який інструмент у вмілих руках може стати останньою лінією захисту.

Сутінки впали швидко. Село провалилося в темряву, лише подекуди тьмяно світилися вікна. Михайло не спав — сидів на ґанку, слухаючи ніч і її дрібні звуки, які звичайна людина не помічає.

Близько другої години ночі почувся шерех з боку городу. За ним — різкий запах бензину, що миттєво розбудив інстинкт. Михайло зірвався з місця, ніби його штовхнули.

За рогом майнула тінь, що поливала стіну сараю з каністри. Клацнула запальничка. Полум’я спалахнуло і жадібно лизнуло сухі дошки.

— Ах ти гад… — Михайло у два стрибки збив палія плечем, і той полетів у кущі аґрусу.

Сарай уже почав розгоратися, вогонь повз угору швидко і зло. Михайло схопив відро води, що стояло напоготові, і вихлюпнув на стіну, збиваючи полум’я. Потім друге, третє — він помітив вчасно, і вогонь не встиг набрати сили.

Палій поповз геть, але Михайло придавив край його куртки важким черевиком.

— Куди зібрався? — запитав він і ривком підняв хлопця за комір.

Це був зовсім молодий місцевий пацан з переляканими очима, що бігали. Він тремтів так, що зуби цокотіли.

— Дядьку Мішо… не треба… мене змусили!

— Хто? — запитав Михайло.

— Лисий…