Незвані гості прийшли вимагати чуже. Їхня впевненість випарувалася, коли господар мовчки запер за ними двері

— Ти не зрозумів! — скинувся дільничний, роблячи крок уперед. — Я не на подвиги тебе штовхаю. Я попереджаю. Не лізь. Перепроси. Заплати штраф — може, відстануть. Врятуй себе і матір.

— Їдь, Петровичу, — тихо, але жорстко сказав Михайло. — Їдь, поки у тебе там всередині зовсім не затихло. Я нікуди не поїду. Це мій дім, і я вичищу його від нечисті. Ти тільки постарайся не заважати й «не бачити» зайвого.

Семенов постояв ще хвилину, важко дихаючи. Хотів щось сказати, але лише махнув рукою, сів у машину і поїхав, піднявши чергову хмару пилу. Михайло дивився йому вслід і розумів: надії на закон більше немає.

Сидіти в обороні — значить віддавати ворогу право вибирати час і місце. Михайло вирішив діяти інакше: вивчити звички Борова, зрозуміти слабкі місця, побачити структуру. Він переодягнувся простіше, щоб не кидатися в очі, і пішов у центр села.

Біля єдиного продуктового магазину завжди товпився народ. Цей п’ятачок замінював людям і клуб, і новини, і розмову по душах. Михайло зайшов усередину — за прилавком стояла тітка Валя в білому, але вже старенькому халаті, жінка, яка знала всіх з дитинства.

— Мішо! — сплеснула вона руками. — Господи, який ти став…