Нічна попутниця безслідно зникла з машини. А через місяць у двері дівчини пролунав дивний стукіт

Старенька повільно повернула голову і подивилася на неї. І на якусь невловиму частку секунди в її вицвілих, блідих очах майнуло щось живе — щось дуже схоже на глибоке полегшення і, можливо, навіть щире здивування від того, що хтось у цьому світі все-таки натиснув на гальма заради неї.

Виявилося, що стареньку звали Віра Миколаївна, і їй було вісімдесят три роки. Тонким, надтріснутим від холоду голосом вона сказала Сарі, що намагається дістатися до села під назвою Красново — невеликого, майже забутого богом місця приблизно за сорок кілометрів звідси по трасі.

— Я простояла тут… довго, люба. Більше двох годин, напевно, — тихо додала вона, опускаючи очі. За цей час повз промчали десятки машин. Дорогі позашляховики, вантажівки, сімейні мінівени. Жодна машина навіть не пригальмувала. Водії просто відводили погляд, удаючи, що не помічають самотню постать під сірим небом.

Почувши це, Сара більше навіть не роздумувала про втрачений час чи бензин. Вона швидко відстебнула ремінь, вийшла з машини просто під мжичку, відчинила задні скрипучі двері й обережно взяла Віру Миколаївну під лікоть. Рука старенької була легкою, як пташине крило, і крижаною на дотик. Сара допомогла їй сісти на сидіння, акуратно поставила поруч її маленький вузлик, захлопнула двері, щоб зберегти залишки тепла в салоні, і знову сіла за кермо.

Під час поїздки в машині панувала тиша. Віра Миколаївна майже не говорила. Вона сиділа сумирно, склавши вузлуваті руки з венами, що проступали, на колінах, і просто дивилася в забризкане краплями вікно на темні поля, що пропливали повз.

У якийсь момент Сара помітила в дзеркало заднього виду, що погляд старенької відірвався від вікна і зупинився на приладовій панелі. Там, приклеєна на шматочок двостороннього скотчу, висіла маленька фотографія Михайлика. Це була одна з тих кумедних шкільних фотографій, які роблять у першому класі. На ній Михайлик був розпатланим, з яскравим рум’янцем, і усміхався на весь рот, демонструючи відсутність переднього зуба так гордо, ніби щойно виграв олімпійську медаль або головний приз у лотерею.

— Це ваш син? — раптом тихо, з якоюсь дивною інтонацією запитала Віра Миколаївна, не відриваючи погляду від знімка.

Сара тепло усміхнулася, і на секунду втома залишила її обличчя.

— Так, — відповіла вона, і в її голосі зазвучала ніжність. — Це мій Михайлик. Він… він увесь мій світ. Єдине, що тримає мене на плаву.

Віра Миколаївна повільно, розуміюче кивнула. Вона більше нічого не сказала до самого кінця шляху, але Сара бачила в дзеркало, як старенька продовжувала невідривно дивитися на цю фотографію, немов намагаючись запам’ятати кожну риску обличчя хлопчика.

Коли вони нарешті дісталися до Красново, уже почало темніти. Це було крихітне село, що в’януло, складаючись приблизно з тридцяти старих дерев’яних будинків. Асфальт тут закінчувався, поступаючись місцем глибоким коліям брудних доріг. Посеред села стояв один похилений старий колодязь, а навколо панувала та гнітюча тиша, яка буває тільки в покинутих молоддю місцях.

Віра Миколаївна слабким жестом попросила Сару зупинитися в самому кінці вулиці, перед невеликим будинком. Його колись яскрава синя фарба облупилася і звисала клаптями, а дерев’яний паркан потемнів від часу і дощів.

Сара припаркувалася біля узбіччя. Вона могла б просто попрощатися і поїхати — свій обов’язок вона виконала з лишком. Вона не була зобов’язана виходити в цей бруд. Але вона знову вимкнула двигун, вийшла з машини, допомогла Вірі Миколаївній вибратися і дбайливо провела її прямо до старих дерев’яних дверей, підтримуючи за лікоть.

І тут на ганку сталося те, чого жодна з них, здавалося, не очікувала…