Нічна попутниця безслідно зникла з машини. А через місяць у двері дівчини пролунав дивний стукіт
Останнє десятиліття свого життя Віра Миколаївна провела в абсолютній, дзвінкій, нестерпній самотності в тому самому будинку з облупленою синьою фарбою. Їй нікому було зателефонувати, нікого було чекати в гості.
Але у свої останні дні, відчуваючи, що час минає, Віра звернулася до цього самого нотаріуса і прийняла тверде, незаперечне юридичне рішення.
Вона залишила все… абсолютно все своє майно Сарі. Жінці, з якою вона познайомилася лише один раз, чиє ім’я дізналася в машині, і з якою провела пліч-о-пліч лише сорок хвилин свого довгого життя. На узбіччі мокрої дороги.
Спадщина включала в себе той самий невеликий будинок у Красново, прилеглу до нього земельну ділянку площею майже два гектари, яку при бажанні можна було вигідно продати, і — що найголовніше — банківський ощадний рахунок. Це були гроші, пенсія і старі накопичення, які Віра Миколаївна тихо, копійка до копійки відкладала десятиліттями, ні на що не витрачаючи.
Коли нотаріус озвучив суму на рахунку, у Сари підкосилися ноги. Їй довелося сісти на стару кухонну табуретку, щоб не впасти. Повітря застрягло в легенях.
Цих грошей з лишком вистачало, щоб погасити абсолютно всі борги Сари, що накопичилися. Вистачало на те, щоб купити нормальну, надійну машину, в якій Михайлик не буде мерзнути взимку. Вистачало на те, щоб перестати щоночі в жаху турбуватися про те, чим платити за оренду квартири наступного місяця. Це був не просто подарунок — це був квиток у нове, спокійне життя.
Перш ніж піти, нотаріус дістав із папки запечатаний цупкий конверт і мовчки поклав його на стіл перед приголомшеною Сарою.
Віра написала цей лист за кілька днів перед смертю. У ньому, тремтячим, але акуратним почерком, вона все пояснила.
Вона написала, як того холодного вересневого вівторка простояла на тому узбіччі кілька годин. Як її ноги закоцюбли, а надія танула з кожною хвилиною. Машина за машиною проїжджали повз, обдаючи її бризками і шумом, навіть не пригальмовуючи. Вона почала вірити, що стала невидимою. Що в цьому світі більше не залишилося співчуття, і що ніхто за нею не прийде. Що вона так і залишиться замерзати на цій порожній трасі.
«І тут зупинилася ти, Саро», — свідчили нерівні рядки на папері. «І ти не просто зупинилася, щоб відкупитися дріб’язком. Ти вийшла з машини під дощ. Ти допомогла мені сісти, укрила від вітру, як рідну матір. Ти довезла мене до самого мого села, хоча тобі було не по дорозі, і провела прямо до дверей, щоб я не посковзнулася в багнюці».
У той момент, писала Віра, стоячи на ганку, вона відчула те, чого не відчувала довгих одинадцять років з моменту похорону своєї дитини. Вона відчула тепло. Вона відчула, що її донька немов на мить повернулася до неї, що її турботливі руки знову обійняли її…
