Одна фраза матері змусила дітей тікати з її квартири

Я ж ніколи тебе не підводив по-крупному!

— Дуже навіть вірю, — спокійно сказала старенька мати. — Вірю, що ти щиро так думаєш зараз.

— Тоді в чому проблема? — не вгамовувався Богдан, починаючи закипати.

Жінка дивилася на сина і думала: де, як, на якому етапі вона зробила помилку, віддаючи їм усе до останньої краплі? Адже кожному з дітей допомогла встати на ноги. Оплачувала репетиторів, інститути, весілля. Відмовляла собі у всьому, штопала колготки, аби у них були модні джинси.

Після смерті чоловіка вона продала свою простору квартиру. Хороша трикімнатна «сталінка» в центрі міста з високими стелями коштувала дорого. І діти, навіть оком не моргнувши, тут же вибрали собі таке житло, що їй на залишок дісталися сущі копійки. Вони переконали її: «Мамо, навіщо тобі одній стільки місця? Комуналка дорога, прибирати важко. Візьми собі затишну гостинку, будеш жити розкошуючи, а решта нам на перший внесок». Довелося тулитися в тісній «гостинці», майже в гуртожитку, але вона не скаржилася.

Аби їм, рідним кровиночкам, було добре і комфортно. Вона якось переб’ється, звикне. А вони сприйняли цю жертву як належне, як само собою зрозуміле. Ніхто навіть не подумав, як мамі буде на старості літ у таких умовах, з чужими людьми за стіною, із загальною кухнею, де вічно щось пригорає. Тим часом син продовжував наполягати, не помічаючи її відчуженого погляду:

— Ось побачиш, мамо, я тебе не підведу. Все поверну, чесне слово! Ми складемо розписку, завіримо у нотаріуса, якщо хочеш!

— І мені теж тоді в борг дай, — тут же підхопила Оксана, боячись упустити момент. — Я теж поверну. У мене теж є плани, справа одна накльовується. Я просто забула відразу про це розповісти, від хвилювання вилетіло з голови. Салон краси хочу відкрити, це ж завжди прибутково!

— Ну раз так, власне, я теж дещо призабув згадати, — поспішно втрутився в розмову Тарас, розуміючи, що поїзд іде. — У мене, як і у всіх, є комерційні ідеї, я давно думав автомайстерню свою відкрити, і я теж все поверну при першій же можливості. Ти ж мені віриш, сестро? Ми ж однієї крові!

— Звісно, вірю, — сказала Катерина Андріївна, обводячи їх поглядом, сповненим втомленої мудрості. — Я всім вам вірю нескінченно, ви ж мої рідні. Але грошей не дам нікому.

— Чому?! — хором вигукнули родичі, і в цьому крику було стільки щирого обурення, що шибки затремтіли знову, цього разу не від грому.

— Чому? — Катерина Андріївна задумалася, провівши рукою по клейонці столу. — А ось це справді хороше питання.

— А я теж дуже хочу знати відповіді на багато своїх «чому». Наприклад, чому я живу в убогій «гостинці», де взимку дує з усіх щілин? Чому я дуже давно не була ні на якій дачі, ні на природі, а тільки бачу ваші фото з шашликів у соцмережах? І головне, чому ні в кого з вас я вже багато років не була в гостях? Ви ж навіть на дні народження онуків мене не кличете, кажете: «Мамо, там буде молодь, тобі буде нудно». Нікому не потрібна була стільки років, поки була бідною пенсіонеркою?

— Ні, ну що ти, потрібна, звісно, ми просто замоталися… робота, діти, побут…