Остання крапля: чому дотик до кашкета змінив усе

Рибачук навіть не встиг зрозуміти, що відбувається. Тимофій підійшов ззаду і одним різким рухом затиснув йому рот долонею, заглушаючи будь-які спроби закричати, а Святослав ударив його кийком по нирках. Рибачук зігнувся від болю, банка пива вилетіла з його руки і покотилася по асфальту. Його швидко підняли під руки і потягли до машини, яка вже під’їхала впритул. Усе зайняло не більше 30 секунд, і ніхто з мешканців будинку навіть не помітив, що у дворі сталося викрадення. Рибачука заштовхали в багажник, зв’язали руки пластиковими хомутами і заклеїли рот скотчем.

Машина тихо виїхала з двору і попрямувала в бік лісу. У покинутому кар’єрі, куди вони привезли Рибачука, було темно і холодно. Вітер свистів між голих дерев, а під ногами хрустів іній. Рибачука витягли з багажника і кинули на землю. Коли з нього зірвали балаклаву, що закривала йому очі, він побачив чотири постаті в масках, що стояли навколо нього. Світло фар машини било йому прямо в обличчя, не даючи розгледіти обличчя нападників. Але він бачив їхні силуети, бачив, як один із них, великий чоловік із кийком, повільно наближається до нього. Рибачук спробував говорити, але скотч на роті дозволяв видавати тільки невиразні стогони.

Тоді Ярослава підійшла ближче, присіла перед ним на коліна і зірвала скотч одним різким рухом. Рибачук скрикнув від болю і тут же спробував заговорити: «Хто ви? Що вам треба? Я нікого не чіпав! Ви мене з кимось плутаєте!» Його голос тремтів від страху, і це принесло Ярославі похмуре задоволення. Вона нахилилася ближче, так що він міг розгледіти її обличчя у світлі фар, і запитала тихо: «Ти впізнаєш мене, Глібе?» Рибачук вдивлявся в її обличчя, побачив синець, розсічену губу, і в його очах промайнуло впізнавання, а потім жах. «Ти! Ти та баба з поїзда!» — прохрипів він. Ярослава усміхнулася, але це була усмішка хижака, що загнав здобич у кут. «Правильно! А тепер ти заплатиш за кожну секунду того, що ви зі мною зробили».

Те, що сталося далі, було методичним і жорстким. Тимофій і Святослав побили Рибачука, завдаючи ударів так, щоб заподіяти максимум болю, але не вбити і не покалічити до інвалідності. Вони били його по ребрах, по спині, по ногах, уникаючи обличчя і голови. Сліди мали залишитися, але не настільки серйозні, щоб знадобилася госпіталізація. Рибачук кричав, благав зупинитися, обіцяв повернути все, що вкрав, клявся, що більше ніколи не чіпатиме жодної жінки. Але Ярослава стояла поруч і дивилася холодно і відчужено, не відчуваючи ні жалю, ні каяття. Вона пам’ятала свій страх у тому поїзді, свою безпорадність. І тепер бачила той самий страх в очах Рибачука.

Коли побиття закінчилося, Роман запитав: «Де твої гроші? Де те, що ти награбував?» Рибачук, ледь здатний говорити від болю, видихнув адресу: квартира його співмешканки, у шафі в спальні, у коробці з-під взуття. Зоряна, що залишилася в місті для координації, отримала цю інформацію телефоном і за 20 хвилин уже була в тій квартирі. Алевтина відчинила двері і, коли побачила жінку у військовій формі, з посвідченням, зблідла і пропустила її без питань. Зоряна знайшла коробку, в ній було близько 400 тисяч гривень готівкою, золоті прикраси, крадені годинники та документи на машину, явно отриману незаконним шляхом. Вона забрала все, залишивши Алевтині тільки розписку про те, що майно вилучено в рамках оперативних заходів.

Повернувшись до машини, вона передала вміст коробки Ярославі. Ярослава перерахувала гроші, подивилася на золото і годинники. Усе це було награбовано у таких самих жертв, як вона, у людей, які не змогли або не наважилися чинити опір. Вона склала все назад у сумку і сказала: «Ці гроші підуть жертвам його злочинів. Ми знайдемо тих, кого він пограбував, і повернемо їм те, що належить по праву». Рибачука зв’язали ще міцніше, кинули назад у багажник і привезли прямо до будівлі відділення поліції. Там його витягли, залишили біля входу, зв’язаного і побитого, а поруч поклали папку з документами, повне досьє його злочинів, фотографії краденого майна, свідчення, які Зоряна зібрала за останні години через свої канали.

Один з офіцерів зателефонував у поліцію з таксофона, повідомив, що біля входу лежить розшукуваний злочинець, і машини зникли в ночі, перш ніж приїхали патрульні. Коли поліцейські знайшли Рибачука, вони не могли повірити своїй удачі. На нього було стільки компромату, що справу можна було відкривати негайно. Рибачук, що все ще тремтів від страху і болю, не сказав поліції жодного слова про те, хто його побив і доставив. Він боявся, що якщо заговорить, ті люди повернуться і наступного разу не залишать його в живих. Наступною ціллю став Федір Верещагін, колишній боксер і найбільш фізично небезпечний член банди Мельника. Він перебував у Кам’янському, у квартирі своїх батьків. Верещагін був обережнішим за Рибачука, рідко виходив із дому, але в нього була слабкість: він щоранку о шостій годині ходив на пробіжку, сподіваючись повернути форму.

Роман і його група прибули в Кам’янське наступного дня і влаштували засідку в парку. Рано вранці, коли ще навіть сонце не зійшло, Верещагін вийшов на пробіжку в спортивному костюмі. Він біг по доріжці, його дихання виривалося білими хмарками пари, і він не помітив, як із кущів вийшли три людини в масках. Тимофій і Олег накинулися на нього одночасно. Верещагін був сильним і спробував чинити опір. Він ударив Олега в щелепу і спробував дістати ніж, але Тимофій збив його з ніг, викрутив руку і надів наручники. Верещагіна затягли в машину і відвезли в покинутий цех на околиці міста. Там на нього чекала Ярослава…