Остання воля: навіщо 80-річний старий насправді одружився з юною дівчиною

— кричав він по телефону. — Яке весілля? Тобі потрібна доглядальниця, а не дружина. Вона тебе обчистить і викине!

Іван Кузьмич вислухав і відповів тим голосом, від якого свого часу блідли лейтенанти і полковники:

— Геннадію, ти прийдеш на весілля. Будеш поводитися пристойно. А будеш язиком чесати — пошкодуєш. Це не обговорюється.

Геннадій примовк. Він знав: дядько не кидає слів на вітер. Ніколи не кидав. Але своїй дружині Тамарі він усе виклав того ж вечора. І Тамара, жінка з калькулятором замість серця, миттєво все підрахувала. Квартира дядька в центрі, дача, заощадження — все це тепер попливе до якоїсь приблудної дівчини.

— Треба їхати, — сказала Тамара, підібгавши нафарбовані губи. — Треба розібратися. Може, ще не пізно його напоумити.

На весіллі вони сиділи по праву руку від нареченого. Тамара в шовковій сукні кольору жовчі, з усмішкою, за якою ховалася ненависть. Геннадій — червоний, пітний, у розв’язаній краватці. А Катя сиділа як птах у клітці. Біла сукня висіла на ній не тому, що була велика, а тому, що дівчинка немов стиснулася всередині неї. Худенька, бліда, світле волосся зібране в просту зачіску. Ні сережок, ні кілець, тільки тонка обручка, яку Іван Кузьмич одягнув їй на палець у РАЦСі дві години тому.

Вона не танцювала, не сміялася, не брала участі в конкурсах, які тамада, пишна жінка на ім’я Людмила, намагалася влаштувати. Коли Людмила спробувала витягнути її на «танець нареченої», Катя подивилася на неї такими очима, що тамада відступила і більше не чіпала.

— Безприданниця, — процедила Тамара, спостерігаючи. — Навіть усміхнутися по-людськи не може. Набрав на свою голову…

— Може, вона хвора? — припустив Геннадій.

— Вона хитра, це гірше.

Але Даша, внучка Івана Кузьмича, бачила інше. Вона бачила, як тремтять Катині руки, коли та бере келих із соком. Як вона здригається від кожного гучного звуку. Як при кожному вульгарному тості (а їх було багато) Катя стискається, ніби її вдарили. Це була не хитрість, це був страх. І ще Даша помітила, як Іван Кузьмич дивиться на Катю. Не так, як чоловік дивиться на молоду дружину — не з жаданням, не з гордістю. Він дивився на неї так, як дивляться на пораненого птаха, якого підібрали на дорозі: з обережністю, з тривогою, майже з болем. Один раз, коли Катя від чергового шуму впустила виделку і полізла під стіл, Іван Кузьмич поклав свою важку руку поверх її долоні. Легко, майже невагомо.

— Нічого, — сказав він тихо, так, що чула тільки Даша, яка сиділа навскоси. — Потерпи, скоро закінчиться.

Катя підняла на нього очі, і вперше за весь вечір на її обличчі мигнуло щось схоже на спокій, як у дитини, яка нарешті знайшла дорослого, якому можна довіряти.

Весілля котилося своєю чергою. Шашлики Ахмеда розхвалювали, горілку пили, тамада Людмила вдесяте кричала «Гірко!», і вдесяте Іван Кузьмич цілував Катю в чоло, а зал розчаровано вив. Ближче до одинадцятої Іван Кузьмич піднявся з-за столу. Катя встала слідом миттєво, як солдат за командою.

— Ми йдемо, — сказав він.

І тут почалося.

— Ну, молоді! — зариготав Геннадій. — Пора, пора, давайте, чого тягнути?

— Іване Кузьмичу! — крикнув хтось із дальнього кінця столу. — Там на подушці сюрприз, не лякайся!

Регіт, свист, хтось застукав ложками по тарілках.

— Катюшо, ти там акуратніше з дідусем! — хихикнула Тамара, і її очі блиснули масляно.

Катя йшла до виходу, опустивши голову. Вуха палали червоним. Іван Кузьмич йшов поруч, прямий як штик, з портфелем у руці. Жоден мускул не здригнувся на його обличчі. На порозі залу він обернувся. Обвів поглядом гостей — повільно, важко, як ліхтарем по темному підвалу. Сміх притих. Не згас, але притих.

— Дякую всім, — сказав Іван Кузьмич, — за те, що прийшли, і за те, хто ви є.

Він це вимовив рівно, без іронії, без злості, але від цієї фрази комусь стало не по собі. Двері за молодими зачинилися.

Щоб зрозуміти Івана Кузьмича, потрібно було знати, звідки він прийшов. А прийшов він з такого місця, про яке нормальні люди воліють не думати. Народився він у 1946-му, в селі під Житомиром, у сім’ї, де чоловіки або орали, або воювали. Батько повернувся з фронту без лівої руки і з залізним характером. Мати, тиха, жиляста, тягнула на собі господарство, трьох дітей і чоловіка-інваліда, і жодного разу в житті не поскаржилася. Жодного разу.

Маленький Ванька ріс мовчки. Не плакав, коли розбивав коліна. Не скаржився, коли старші хлопчаки побивали. Один раз прийшов додому з розбитою губою, мати ахнула. А він сказав: «Нічого, зате вдруге не полізуть». Йому було сім років.

В армію пішов у вісімнадцять. Не тому, що забрали — сам. Військове училище, лейтенантські зірочки, потім служба. Серйозна. Така, про яку не розповідають за вечерею. У 1979-му його відправили в Афганістан. Про те, що він там бачив, Іван Кузьмич не розповідав нікому, навіть дружині. Навіть коли прокидався серед ночі в холодному поту і довго сидів на кухні, дивлячись у темряву. Наталія, його дружина, мудра, терпляча, підходила, ставила перед ним чашку чаю і сідала поруч, мовчки. Вона знала: є речі, які словами не лікуються, тільки присутністю.

З Афганістану Іван Кузьмич привіз орден, три шрами і друга. Олексій Горчаков, Льошка, був на п’ятнадцять років молодший. Зовсім хлопчисько, коли вони зустрілися. Перший бій, і Льошка лежав за каменем, білий як папір, і тремтів так, що автомат ходив ходором. Іван Кузьмич підповз, поклав руку на плече:

— Дихай. Рівно. Вдих, видих. Дивись на мене, тільки на мене.

Льошка подивився і задихав.

З того дня вони не розлучалися, наскільки дозволяла служба. Іван Кузьмич став для Льошки тим, ким не був його рідний батько — наставником, захисником, старшим братом. Льошка став для Івана Кузьмича тим, ким не став його син, що рано пішов — продовженням, змістом. Вони пройшли разом два роки. Іван Кузьмич двічі витягував Льошку з-під обстрілу. Один раз на собі, три кілометри по кам’янистому руслу висохлої річки, коли у того була перебита нога. Льошка стогнав і бурмотів: