Остання воля: навіщо 80-річний старий насправді одружився з юною дівчиною

— Ось коли увійдуть, тоді дзвоніть.

Третій раз Катя не пошла. Вона зрозуміла: допомоги не буде.

Вони стали нахабнішими. Записки в поштовій скриньці: «Подумай добре, Катрусю, час іде». Дзвінки серед ночі, тиша в трубці. А потім подія, від якої у Каті підкосилися ноги. Вона повернулася додому з магазину і знайшла вхідні двері прочиненими. Замок цілий, не зламаний — відчинений ключем. Катя увійшла на ватних ногах. У квартирі все було на місці, нічого не зникло. Але на кухонном столі лежав аркуш паперу, якого вранці не було. На ньому одне слово: «Продай».

Хтось увійшов у її квартиру, коли її не було. Увійшов і вийшов, залишивши послання. Щоб вона зрозуміла: вони можуть увійти в будь-який момент, замки їх не зупинять. Поліція не допоможе. Вона одна.

Катя сіла на підлогу в передпокої, обхопила коліна руками і заплакала. Вона плакала довго, ридма, так, як не плакала навіть на похоронах батька, тому що на похоронах поруч були люди, були вінки, були слова, була хоч якась видимість підтримки, а зараз — голі стіни і записка на столі.

Саме в цей момент вона згадала.

«Якщо буде зовсім погано, — говорив батько за тиждень до того, як пішов, коли ще міг говорити, — дзвони дядьку Вані. Іван Кузьмич Громов, запам’ятай. Він — єдина людина на землі, якій я вірю, як собі. Ні, більше, ніж собі. Він обіцяв, а його слово…»

Батько не договорив тоді, його скрутив напад. Але номер Катя записала. Вона дістала телефон, знайшла контакт «Дядько Ваня від тата» і натиснула «виклик».

Іван Кузьмич зняв трубку на другий гудок. Слухав мовчки, тільки дихання в трубці — рівне, важке. Коли Катя закінчила, плутано, крізь сльози, він поставив три запитання:

— Адреса? Який поверх? Замок ще робочий?

— Завтра вранці у тебе буде новий замок, — сказав він. — А через тиждень усе інше. Нікуди не виходь до мого приїзду. Є їжа?

— Є трохи.

— Вистачить на два дні?

— Так.

— Тоді сиди. Двері нікому не відчиняй. Нікому. Чуєш? Я їду.

Він повісив трубку і поїхав.

Іван Кузьмич приїхав наступного дня о восьмій ранку. Подзвонив у двері три рази: два коротких, один довгий. Як домовилися по телефону. Катя відчинила. Вона стояла в коридорі, маленька, змарніла, у розтягнутій кофті і старих джинсах. Під очима тіні, від яких обличчя здавалося ще тоншим.

Іван Кузьмич подивився на неї. І всередині нього щось хитнулося. Вона була схожа на Льошку. Ті самі очі, світлі, сіро-блакитні, широко поставлені. Той самий лоб і той самий погляд — довірливий, переляканий, що шукає захисту.

— Дядьку Ваню? — запитала вона тихо.

— Я… — сказав він. — Усе, я тут.

Він пройшов по квартирі, оглянув замки (обидва, верхний і нижній), перевірив вікна, вийшов на сходову клітку, вивчив майданчик, пожежний вихід, потім повернувся, сів на табуретку в кухні і сказав:

— Розповідай. З самого початку. І нічого не пропускай.

Катя розповіла все. Дзвінки, візити, записки, зламані двері, поліцію, яка не допомогла. Іван Кузьмич слухав, не перебиваючи. Його обличчя було кам’яним. Тільки жовна ходили на вилицях, мірно, як маятник. Коли вона замовкла, він дістав телефон і набрав номер:

— Семене Іллічу. Це Громов. Так, той самий. Мені потрібна консультація. Терміново. Не по телефону. Завтра о десятій? Добре.

Семен Ілліч Розенберг був адвокатом. З тих, справжніх. Не тих, що беруть гроші за повітря, а тих, що знають закон як свої п’ять пальців і вміють ним користуватися. Іван Кузьмич знав його двадцять років. Колись допоміг йому зі справою, про яку обоє воліли не поширюватися. Семен був винен, і борги такого роду не мають терміну давності.

Уже вранці Іван Кузьмич сидів у кабінеті Розенберга. Стіни в книгах, шкіряне крісло, запах хорошої кави. Семен Ілліч, маленький, сивий, в окулярах з товстими лінзами, слухав і робив помітки в блокноті.

— Чорні ріелтори, кажеш? Про «бармaталів»? Знайома пісня. Дівчинка одна, квартира ласа, документи напевно намагаються підробити. Схема стара, але робоча, особливо з сиротами.

— Що можна зробити?