План бабусі: чому старенька заповіла «улюбленим» дітям будинок, а «нелюбій» онуці — матрац
За склом сіре жовтневе місто поливав дрібний, нудний дощ. Типова погода для похорону і для роздумів про те, як оплатити оренду наступного місяця. Замовлень було мало.
Люди воліли купувати дешеві меблі з ДСП, які не шкода викинути через три роки, ніж платити за відновлення бабусиного комода. Реставрація — ремесло благородне, але, на жаль, не найприбутковіше, якщо в тебе немає імені та багатих клієнтів. Аліна повернулася до столу і взяла телефон.
Три пропущених від мами. Мама жила в іншому місті, з новою сім’єю, і на похорон бабусі Віри приїхати не змогла — «тиск», «дорого», «Михайло там усе вирішить». Аліна не засуджувала. У їхній родині взагалі не було заведено проявляти бурхливі почуття. Дистанція вважалася нормою.
Вона згадала вчорашній день. Нотаріальна контора, запах дорогих парфумів тітки Олени та шкіряний портфель дядька Михайла. Сцена у нотаріуса була позбавлена драматизму, властивого серіалам. Ніхто не рвав на собі волосся, не кидав склянки в стіну. Усе було сухо, по-діловому і тужливо.
Дядько Михайло, старший син бабусі, сидів, широко розставивши ноги, і постукував пальцями по столу. Він був бізнесменом середньої руки — володів мережею автомийних комплексів. Людина практична, голосна, звикла вирішувати питання швидко.
Тітка Олена, молодша дочка, працювала головним бухгалтером у будівельній фірмі. Вона весь час поправляла окуляри і щось рахувала на калькуляторі в телефоні. Аліна сиділа в кутку, почуваючись школяркою, яку викликали до директора.
Їй було двадцять три, але поруч із ними вона завжди почувалася маленькою, незграбною і «не від світу цього».
— Отже, так, — голос нотаріуса був монотонним. — Основна маса спадкового майна, що включає земельну ділянку площею дванадцять соток і житловий будинок у селі Вишневому, підлягає розподілу в рівних частках між спадкоємцями першої черги…
Дядько Михайло кивнув, не змінюючи виразу обличчя. Вони з Оленою обговорили це ще на поминках. Будинок старий, потребує вкладень. Простіше продати «як є», землю поділити, гроші пустити в обіг. Михайло хотів оновити обладнання на мийках, Олена планувала іпотеку для сина. Усе було логічно.
— Аліно, — нотаріус подивився на дівчину поверх окулярів. — У заповіті є окремий пункт, що стосується рухомого майна.
Тітка Олена відірвалася від телефону.
— Якого майна? Мама ж усе золото ще в дев’яності продала, коли зуби вставляла.
— «Моїй онуці Аліні Вікторівні Смирновій я заповідаю двоспальний пружинний матрац, що знаходиться на горищі будинку», — зачитав нотаріус.
У кабінеті запала тиша. Дядько Михайло перестав стукати пальцями. Олена моргнула.
— Матрац?
