План бабусі: чому старенька заповіла «улюбленим» дітям будинок, а «нелюбій» онуці — матрац

І не кажи Михайлу та Олені. Вони не зрозуміють, образяться, почнуть ділити. Це твоє. По праву того, хто не побоявся забруднити руки об старий матрац.

Люблю тебе. Бабуся Віра».

Аліна дочитала листа й опустила руку. У кімнаті було тихо, тільки дощ стукав по бляшаному підвіконню. Вона сиділа на підлозі серед бруду і розрухи, тримаючи в руках цілий статок. Але думала вона не про гроші.

Вона уявляла бабусю. Маленьку, сухорляву стареньку, яка насилу пересувалася по будинку. Як вона змогла заховати це? Коли? Напевно, багато років тому, коли була ще в силі. Вона розпорювала матрац, ховала коробку, потім зашивала…

Ні, швидше за все, вона зробила це, коли замовляла перетяжку матраца у місцевого майстра, років двадцять тому. Або сама, потайки, ночами? Аліна уявила дядька Михайла. Його обличчя, якби він дізнався. Він би почервонів.

«Як ти могла приховати? Це спільне! Ми б по-чесному поділили!» По-чесному? Здали б у ломбард. А листи… Листи б справді полетіли на смітник. «Кому потрібна ця макулатура, Аліно? Пил тільки збирати».

Аліна взяла один із листів-трикутників. Папір був старим, майже прозорим.

«Здрастуй, моя Вірочко. Пишу тобі з-під…» — чорнило розпливлося. «…тримайтеся там. Ми обов’язково переможемо, і я побудую нам будинок. Найкращий будинок…»

Аліна відчула клубок у горлі. Дід не побудував будинок. Він повернувся без ноги і помер у п’ятдесят другому від ран. Будинок будувала бабуся, одна, з двома дітьми. Та сама «залізна» бабуся Віра, яка ніколи не скаржилася.

Ось вона, справжня спадщина. Не монети. А цей приклад стійкості. Цей зв’язок. Аліна акуратно склала все назад у коробку. Що їй робити тепер? Зателефонувати мамі? Мама розповість Олені. Олена — Михайлу.

І почнеться пекло. Суди, крики, звинувачення в крадіжці.

— Ні, — твердо сказала Аліна.

Це не крадіжка. Це воля покійної. Бабуся знала характери своїх дітей краще, ніж будь-хто. Вона зробила свій вибір. Аліна подивилася на гору кінського волосу.

Їй усе ще потрібно було реставрувати крісло. Життя тривало. Завтра прийде господар квартири за грошима. Вона взяла одну золоту монету. Миколаївський червінець. Важкий, приємний на дотик. Вона продасть монети.

Не всі, парочку. Цього вистачить, щоб закрити борги по оренді на пів року вперед і, нарешті, купити нормальну витяжку в майстерню. І матеріали. Багато хороших матеріалів. Брошку і каблучки вона сховає. У банк, у комірку. Це буде її страховка.

Її «подушка безпеки», яку бабуся пронесла через війну і розруху для неї. А листи… Аліна знайшла чистий пластиковий контейнер, виклала його безкислотним папером (професійна звичка) і дбайливо переклала туди пачку листів….