Події, що передували від’їзду: складна ситуація в родині

«Але поки що воно не з’явилося. І що, я стану повністю безпорадною, а потім не зможу дихати?» — Світлана була у відчаї. Почути такий діагноз у її віці було неймовірно важко.

Додому вони повернулися мовчки, розгублені, не знаючи, що робити далі.

— Світлано, не хвилюйся. Чула, що казали? Дехто живе довго. Може, винайдуть новий препарат, ще щось придумають.

— Та вже все чула, — пробурмотіла Світлана. — Хочу прилягти. Усі сили там залишились. Схоже, незабаром зовсім нічого не зможу.

— Нічого. Я носитиму тебе на руках. А потім усе неодмінно буде добре. Побачиш.

Чоловік як міг намагався її заспокоїти. Вона ж намагалася не піддаватися страхові.

«Може, й справді все не так вже погано?»

Та все ж усе відбувалося саме так, як передбачив лікар. Невдовзі Світлана стала майже безпорадною. Вона з великим трудом піднімалася, пересувалася квартирою з ходунками, і то невпевнено, на кілька кроків. Іноді не могла навіть піднести ложку до рота. У всьому стала залежати від Льоші.

Він же, спочатку такий уважний і передбачливий, з трудом став приховувати роздратування через її прохання.

— Ні, я, звісно, усе розумію. Ти хвора. Але я що, маю це все тягнути? Завжди, пожиттєво бути винним? Коли я такі борги встиг нажити? — сердито казав він.

— Та я ж не навмисне. І взагалі не так часто. Іноді просто прошу. Винна, — пробурмотіла вона.

— Ось про це й кажу. Твоя постійна «дай-подай» будь-хто не витримає. А я продовжую працювати. І вдома мусю відпочивати, а не бігати на кожний твій писк. Що там лікар говорив про терміни?

Чути це було нестерпно. Але Світлана розуміла, що в чомусь її чоловік, напевне, по-своєму правий. Фізично, здається, нічого не боліло. А от морально вона була повністю розчавлена.

«Ох, якби це скоріше скінчилося. Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця», — думала вона, змирившись зі своєю долею…