Події, що передували від’їзду: складна ситуація в родині

— Здрастуй, Світонько. Не пустиш пожити ненадовго?

— Проходьте, — сказала здивована Світлана. — А що трапилося?

— Та що тут могло трапитися? — жінка втомлено опустилася на стілець і прикрила обличчя руками. — Вигнав мене Льоша з дому.

— Як це? — не зрозуміла невістка.

— Ось так. «Йди геть», — каже. — «Квартира мені сама знадобиться. А ти де хочеш — там і живи. Рідний син». Ось так узяв і сказав! — розплакалася Надія Георгіївна. — Ай, і людям-то сказати соромно. І мені самій нема куди подітися.

— Чому ж нема куди? — рішуче сказала Світлана. — Залишайтеся, живіть скільки треба. Зручності, правда, тут не такі, як у місті, але дах міцний. Давайте я вам влаштую куточок, і ви будете жити спокійно на свіжому повітрі.

Вона взялася перелічувати свекрусі всі принади сільського життя. І та потроху заспокоїлася. Наливала чаю й дивилася на колишню невістку зовсім іншими очима.

— Дякую тобі, Світ. Тільки ти мене пожаліла. Прости, що я колись погано до тебе ставилася. Сама не знаю чому.

— Та годі, забудемо минуле. Буває різне, — відмахнулася та.

І вони почали жити разом. Надія Георгіївна теж познайомилася з деякими місцевими жителями. А зі Світланою вони жили мирно й спокійно. Невістка не стала розповідати про махінації Олексія, щоб остаточно не засмучувати його матір. Зрештою вона ні в чому не винна. А зараз поводилася майже бездоганно: намагалася у всьому допомагати й догоджати.

Про Олексія вони майже не говорили. Але якось Світлана все ж згадала у розмові, що в нього є коханка. Надія Георгіївна зітхнула.

— Із молодих років він такий, гуляка. У нього ж навіть син є.

— Серйозно? — ахнула Світлана.

— Так. Повний сирота до того ж. Народився хворим. Та, що його народила, звати її Тетяна… в принципі непогана. Народила й думала сама виховувати. А як дізналася, що хлопчик хворий — відмовилася. Він зараз росте в інтернаті. Я іноді його відвідувала. Та й директору гроші платила, щоб мовчав. Олексій же нічого не знає про дитину.