Подвиг посеред океану: собака трималася на воді, щоб урятувати іншого

Під густою мокрою гривою, прямо до нашийника, був намертво примотаний яскраво-помаранчевий пластиковий контейнер. Звичайний тубус для документів або ліків, які беруть із собою на яхти. Він був обмотаний кількома шарами синьої ізоленти — грубо, поспіхом, але надійно.

Льоня дістав складаний ніж. Руки тремтіли. Він акуратно підрізав стрічку, намагаючись не зачепити шкіру тварини. Пес раптом затих. Він перестав вириватися, тільки дрібно тремтів усім тілом, дивлячись, як людина забирає його ношу. На палубі вже зібралися ще двоє матросів із вахти. Вони стояли мовчки, накинувши куртки поверх роби. Вітер свистів між контейнерами, але тут, у колі світла від прожектора, застигла дивна, гнітюча тиша. Тільки море продовжувало битися об борт, нагадуючи про свою силу.

Льоня відкрутив кришку тубуса. Усередині виявилася щільна грудка паперу, замотана в харчову плівку. Він розгорнув її. Аркуші були вирвані з якогось бортового журналу. Незграбний, стрибаючий почерк, написаний явно в умовах сильної хитавиці або агонії.

— Ну що там, не мовчи, — не витримав один із матросів.

Льоня почав читати про себе, і з кожним словом його обличчя ставало все білішим. Він відчував, як холод від цього паперу передається його пальцям, проникає під шкіру.

— Читай уголос, — наказав старпом, що підійшов. Його голос, низький і хрипкий, змусив Льоню здригнутися.

Льоня проковтнув клубок у горлі й почав:

— «Яхта «Ліберті». Мотор заглух три дні тому. Нас несе на рифи. Пробоїна в носовій частині. Рація вийшла з ладу. На борту я, дружина Анна і дочка Ліза, їй сім років…»

Льоня затнувся. Пес, почувши імена, раптом підняв голову і видав тихе, утробне виття.

— «…Ми відправляємо Боню. Це наша єдина надія. Вона допливе, вона сильна. Якщо ви знайшли її, благаємо, знайдіть нас. Ми ще тримаємося на плоту, але вода прибуває. Будь ласка, врятуйте мою дочку».

Внизу під текстом були виведені цифри — координати. І дата. Вчорашнє число.

Матроси перезирнулися. Михалич повільно зняв шапку і витер нею лоба, хоча на палубі було близько нуля.

— Вчорашнє… — прошепотів він. — У такому морі. На плоту. Вони ще можуть бути живі.

Льоня підняв очі на старпома. У його погляді спалахнула надія, та сама, яка допомагала йому не здаватися всі ці роки. Боня пливла по допомогу.

— Вона знайшла нас. Ми маємо розвернутися.

Старпом мовчав. Він дивився на поранені лапи пса, на тремтячий папір у руках матроса. У його жорстких очах відбивалося сіре небо.

— Ходімо до капітана, — коротко кинув він. — Але не сподівайся на диво, Льоню. Капітан Климов — не та людина, яка вірить у порятунок за запискою від собаки.

Боня знову спробувала встати. Вона притулилася холодною солоною мордою до коліна Льоні й тихенько підштовхнула його носом у бік борту. Вона зробила все, що могла. Тепер хід був за людьми.

На капітанському містку пахло міцною кавою та озоном. Тут, за броньованим склом, море, що вирувало зовні, здавалося німим кінофільмом, але Льоня все ще відчував на губах смак солі, а у вухах — хрипкий гавкіт Боні. Пес лежав біля входу на місток на розстеленій старій ганчірці. Він не спав. Його затуманений погляд був прикутий до Льоні, немов цей хлопчисько-матрос був останньою ланкою, що утримує його господарів на цьому світі.

Капітан Климов стояв спиною до них. Його широка постать здавалася вирізаною з граніту. Він не обертався, доки Льоня, задихаючись від хвилювання, переказував зміст записки.

— Читай повністю, — сухо кинув Климов.

Льоня розгладив промоклий папір на навігаційному столі. Пальці тремтіли, залишаючи вологі сліди на тексті.

— «Яхта «Ліберті» зазнала аварії після удару об риф. Ми на рятувальному плоту. Приблизні координати — 43 градуси північної широти, 128 — західної довготи. Нас троє — Генріх, Анна і наша Ліза. Їй лише сім, вона дуже налякана…»

Льоня затнувся. Голос зірвався на високій ноті. Він проковтнув і продовжив тихіше:

— «Боня — наш єдиний шанс. Якщо ви читаєте це, значить, вона здійснила диво. Будь ласка, не дайте нам зникнути. У нас майже немає води. Будь ласка. Врятуйте нашу дівчинку».

Наприкінці стояла дата і час. Зовсім нещодавно. Усього кілька годин тому вони ще вірили, що їх почують. На містку повисла важка, ватяна тиша. Старпом Петров відвів очі, втупившись у радар. Матроси біля дверей завмерли. Кожен із них був досвідченим моряком, і кожен розумів математику океану. 43 градуси. Це зона холодних течій. Пліт — це просто тріска в пральній машині. Шанси знайти їх у цьому квадраті після шторму — один на мільйон. Це навіть не голка в копиці сіна, це піщинка в пустелі.

Капітан повільно повернувся. Його обличчя було непроникним, як маска.

— Координати? — запитав він.

— Ось тут, Сергію Васильовичу, — Льоня ткнув пальцем у карту. — Якщо ми розвернемося зараз, за три години будемо у квадраті.

Климов підійшов до столу, глянув на точку і важко зітхнув.

— Льоню, подивися на графік. У нас контракт із «Портом Сіетла». У нас вантаж швидкопсувних продуктів на три мільйони доларів. Кожна хвилина простою — це штрафи, які не покриє твоя зарплата за десять життів.

— Але там люди! — вигукнув Льоня, і його голос ударився об металеві стіни. — Там дитина, капітане. Боня пропливла через пекло, щоб передати це. Ви бачили її лапи? Вона здирала шкіру об воду, щоб ми їх знайшли. Послухайте мене!

Климов зробив крок уперед, його голос став крижаним:

— Ми не рятувальне судно. У нас немає обладнання, немає пошукових вертольотів. Ми — вантажний контейнеровоз. У нас є маршрут, терміни та страховка. За законом моря я зобов’язаний повідомити про знахідку в берегову охорону. І я це зроблю. Прямо зараз. Берегова охорона надішле катер за добу.

— Вони не встигнуть, вода крижана, вони на плоту! — Льоня майже зірвався на крик….