Пологи у підворітті: яка страшна правда розкрилася після випадкової зустрічі під мостом

— Годину тому… Може, більше, — жінка судомно хапала повітря. — Я не знаю. Я тікала. Мене шукають.

— Хто шукає? — Галина автоматично засікала час між переймами, спостерігаючи за обличчям жінки.

Досвід санітарки в пологовому відділенні не минув даремно. П’ятнадцять років роботи навчили читати ознаки пологів краще за будь-який підручник. Перейми йшли часто. Занадто часто.

— Чоловік… — жінка вчепилася в рукав Галини з такою силою, що та здригнулася. — Будь ласка, не викликайте швидку. Не одразу. Він знайде мене через лікарню. Ви не розумієте…

Галина розуміла більше, ніж хотілося б. За роки роботи вона бачила чимало жінок, які боялися не пологів, а того, що буде після. Бачила синці під дорогими сукнями й страх в очах, прикритий посмішкою. Але ця ситуація виходила за рамки звичного.

— Як тебе звати? — вона присунулася ближче, оцінюючи стан.

— Вікторія. Вікторія Романова.

Нова перейма скрутила Вікторію, і вона застогнала, прикусивши губу до крові. Галина швидко прикинула варіанти. До найближчої лікарні хвилин двадцять на машині. Викликати швидку — та приїде через 10–15 хвилин у кращому випадку. Але інтервал між переймами говорив однозначно: часу на транспортування немає. Дитина з’явиться на світ у найближчі пів години, якщо не раніше.

— Слухай мене уважно, — Галина зазирнула Вікторії в очі, говорячи твердо й спокійно. — Я санітарка. Була санітаркою. У пологовому відділенні пропрацювала 15 років. Я бачила пологи не раз. Бачила всяке. Розумієш мене? Я знаю, що робити.

Вікторія кивнула, чіпляючись за ці слова, як за рятувальний круг.

— Але умови тут… — Галина озирнулася на своє убоге укриття. — Це не лікарня. Це бетон, бруд, холод. Ризик великий. Для тебе й для дитини. Інфекція, кровотеча, ускладнення. Все може піти не так.

— Ні! — Вікторія спробувала піднятися, але перейма перекинула її назад. — Не лікарня. Не зараз. Благаю. Він скрізь мене знайде. Скрізь.

Галина бачила паніку в її очах. Не просто страх перед пологами. Це був жах перед чимось більшим. Перед тим, хто чекає на неї там, у освітленому світі лікарень та офіційних процедур. Вона прийняла рішення за секунду.

— Добре. Будемо народжувати тут. Але ти робиш усе, що я скажу. Без питань. Домовилися?

— Так. Дякую.

Наступні хвилини Галина діяла на автоматі. Дістала з рюкзака все чисте, що було: футболку, куплену в секонд-хенді, рушник, знайдений колись у благодійній крамниці. Ліхтарик встановила так, щоб він світив на імпровізоване пологове місце. З пляшки з водою змочила ганчірку. Руки потрібно було хоч якось обробити. У кишені знайшлася маленька пляшечка антисептика, припасена про всяк випадок. Галина щедро вилила його на долоні, розтираючи.

— Знімай спідню білизну, — скомандувала вона. — Давай, не соромся. Народжувати будемо зараз. Часу обмаль.

Вікторія підкорилася тремтячими руками, і Галина побачила, що не помилилася. Голівка вже здалася. Ще пара перейм, і дитина вийде. Головне — не панікувати й згадати все, що бачила.

— На наступній переймі тужся. Сильно, але плавно. Як я скажу. Не поспішай, слухай своє тіло.

Перейма накрила Вікторію хвилею, і Галина скомандувала:

— Тужся! Сильніше! Ще! Давай, ти впораєшся!

Вікторія стиснула зуби, її обличчя налилося фарбою від напруги. Вени здулися на шиї. Галина прийняла голівку дитини, обережно підтримуючи слизькими пальцями. Ще одна потуга — і на світ з’явилися плечики. Останнє зусилля, крик Вікторії, і крихітне тільце ковзнуло в руки Галини.

— Хлопчик…