Помилка спадкоємця: як один зневажливий подарунок змусив матір розкрити таємницю свого справжнього стану

Вони не привезли із собою дім. Вони привезли із собою вокзал. Шум, метушня, гамір. Мене ніхто не обійняв. Мене просто відсунули, як стілець, що заважає пройти. Я мовчки повернулася на кухню. Моя територія, моя фортеця. Але й сюди вже долинали їхні голоси, сміх, суперечки про те, яку музику увімкнути.

Свято почалося. Я носила на стіл страви. Гусака, пиріжки, салати. Наливала, прибирала, усміхалася. Я була господинею дому, але почувалася служницею. Вони виголошували тости: за рік, що минає, за здоров’я, за успіх. Гучно, весело, цокаючись келихами над моєю вишитою скатертиною. Я сиділа на чолі столу, але мене ніби не було. Я була тлом для їхнього свята. Прозорим, безмовним.

Після кількох тостів Родіон, розчервонілий від шампанського і власної важливості, плеснув у долоні:

— А тепер — увага! Подарунки!

Усі загомоніли, пожвавішали. Марина дістала з пакета коробки, почала роздавати: комусь светр, комусь парфуми. А Родіон із хитрою усмішкою підвівся і підійшов до мене. У руках він тримав щось довге, недолуго загорнуте в подарунковий папір.

— А це, — він зробив паузу, щоб усі звернули на нас увагу, — це наш головний подарунок. Для нашої мами. Для господині цього дому.

Він простягнув мені цей згорток. Він був легкий, майже невагомий. Я взяла його. Папір зашарудів. Я розгорнула. Всередині була швабра. Найдешевша, з отруйно-синього пластику, із бруднуватою білою ганчіркою на кінці. Така, які продають у господарських магазинах на решту. Вона лежала на моїх колінах — чужорідна, потворна.

Тиша в кімнаті тривала лише секунду. А потім Родіон виголосив гучно, на весь дім, щоб чули всі шістнадцять осіб:

— Це тобі, мамо. Щоб не забувала своє місце.

І він зареготав. Гучно, самовдоволено. Його сміх підхопила Марина, вона верескнула, прикривши рот долонею. Хтось із двоюрідних братів гмикнув, хтось ніяково посміхнувся, відводячи очі. І тільки Сонечка, моя онучка, що сиділа навпроти, дивилася на свого батька. Її обличчя стало білим, як крейда, а в очах стояв такий жах і сором, що мені на мить здалося, ніби це їй, а не мені, зараз плюнули в душу.

У цю мить світ для мене змінився. Весь галас за столом, сміх, дзвін келихів — усе це раптом стало в’язким, далеким, ніби пробивалося крізь товщу води. А потім і зовсім стихло. У вухах залишився тільки тонкий, високий дзвін. Жар від печі, який зігрівав мені спину весь вечір, раптом зник. Мені стало холодно. Не просто прохолодно. По тілу, від самих грудей, розлився могильний, всепроникний холод…