Повернулася на дачу і не впізнала свій будинок: як віддячив мешканець із темним минулим

Схудла вся, під очима синці. Може справді до лікаря? Або хоч відпочинь пару днів.

— Проблеми з дачею, — відповідала Олена машинально, не зустрічаючись поглядом. — Труби течуть, ремонт потрібен терміновий. Підрядники морочать голову.

— А сама-то ти впораєшся? Може, Роман допоможе?

— Впораюся.

Але вона не справлялася. Всередині наростала напруга, стискала скроні, не давала спати. Кожен телефонний дзвінок відгукувався в грудях крижаним уколом. Кожен шурхіт за вікном здавався кроками поліції. Вона прокидалася ночами в холодному поту з думкою: що, якщо зараз прийдуть? Що, якщо хтось доніс?

У понеділок подзвонив Роман.

— Мам, ми з Вірою думаємо приїхати в ці вихідні. Давно не бачилися. Онуків привеземо, Даша запитує про бабусю.

Олена відчула, як усередині все стискається в тугий вузол.

— Ні, Ромчику, не треба. Я… Я, здається, захворію. Грип починається. Не хочу дітей заразити.

Пауза на тому кінці. Потім голос Романа, насторожений:

— Мам, у тебе щось сталося? Ти останнім часом якась дивна. Голос інший. Може, щось не так?

— Все добре, синку. Просто втомилася. Осінь, знаєш, депресивний час.

— Ладно. — Роман не звучав переконаним. — Але якщо що, дзвони. Відразу.

Вона поклала трубку і закрила обличчя руками. Якщо діти приїдуть, вони виявлять Дениса. Якщо він вийде з комори вночі, його можуть почути сусіди. Якщо хтось донесе, її посадять. Якщо суд не виправдає… Думки крутилися по колу, виснажливі, нескінченні.

Ніч із понеділка на вівторок Олена не спала. Сиділа на кухні в темряві, обхопивши руками кружку з остиглим чаєм. Десь в аптечці лежала валеріанка, але вона не пішла за нею. Хотілося просто сидіти і ні про що не думати.

Двері комори тихо прочинилися. Денис вийшов, прикриваючи очі від світла ліхтаря за вікном. Побачив її, завмер на порозі кухні.

— Не спите?

— Не спиться, — Олена підняла голову. Обличчя її змарніло, очі запали.

— Сідайте.

Він сів навпроти. Між ними — старий кухонний стіл, подряпаний, що бачив десятки сімейних вечерь. Мовчали довго.

— Олено Григорівно, — заговорив Денис нарешті, і голос його звучав втомлено, але твердо. — Вам потрібно зупинитися. Відпустити мене. Я сам здамся. Скажу, що змусив вас силою, що погрожував. Ви не повинні страждати через мене.

Олена дивилася на нього довго, і в очах її блищали сльози, які вона весь тиждень не давала собі пролити.

— Ви не розумієте, — сказала вона. — Я не страждаю. Я живу. Вперше за вісімнадцять років я відчуваю, що роблю щось важливе. Що моє життя має сенс. — Голос здригнувся, ледь не зірвався. — Після смерті Гріші я існувала. Ходила на роботу, посміхалася клієнтам, дзвонила дітям, купувала продукти, лягала спати. Все механічно. Ніби хтось інший керував моїм тілом, а я дивилася з боку. Я не відчувала ні радості, ні болю, нічого. Порожнеча. Суцільна порожнеча.

Денис мовчав, не відриваючи погляду.

— А потім, — продовжувала Олена, витираючи сльози тильною стороною долоні, — я зустріла вас на тій дорозі. І раптом відчула. Страх, так, він був. Але ще й життя. Відчуття, що я можу щось змінити, врятувати, допомогти. Що я не просто доживаю свій вік. І якщо я зараз відступлю, якщо відпущу вас, я знову стану тією порожньою жінкою. А я не хочу. Не можу.

Тиша лягла між ними, але не обтяжлива, а якась тепла, розуміюча. Денис протягнув руку через стіл. Олена подивилася на неї — шрами на зап’ястях, мозолі на долоні, пальці, подряпані роботою. Взяла її своєю, обережно, дбайливо.

Вони сиділи так, тримаючись за руки в темряві, і не потрібно було слів. Просто двоє самотніх людей, які знайшли одне в одному те, що шукали все життя, самі того не знаючи. Порятунок. Сенс. Причину не здаватися.

Вранці у вівторок подзвонив Степанов. Голос звучав напружено, але з відтінком торжества.

— Олено, новина. Белкін намагається втекти.

— Що?