Повернулася на дачу і не впізнала свій будинок: як віддячив мешканець із темним минулим

— Впораємося, — повторила вона. — Я буду приїжджати щосуботи. Привозити продукти, новини. А ти тримайся. І не висовуйся. Ясно?

Денис кивнув повільно.

— Добре.

— Тоді працюємо. — Степанов на тому кінці видихнув. — Олено, подзвоню, як будуть зрушення. Денисе, бережи себе. І голову не втрачай.

Зв’язок обірвався. Олена і Денис сиділи мовчки, перетравлюючи почуте. Потім вона встала, почала збирати зі столу.

— Залиште. — Денис піднявся. — Я сам. Вам їхати треба.

— Приїду через тиждень. — Олена одягла куртку, взяла сумку. — Наступної суботи. Тримайся. І… Дякую за борщ.

Денис усміхнувся. Вперше за весь час — по-справжньому світло.

— Дякую вам. За те, що повірили.

Олена ступила до дверей, обернулася. Хотіла щось сказати, але слів не знайшлося. Просто кивнула і вийшла.

Зворотна дорога була іншою. Не гнітючою, не важкою. Олена їхала, і в грудях розливалося щось тепле, незвичне. Радість? Ні, не зовсім. Щось складніше. Відчуття, що життя знову має сенс. Що вона не просто існує — живе.

Годинник на приладовій панелі показував п’яту вечора. Сонце сідало за лісом, забарвлюючи небо в густі помаранчеві та рожеві тони. Красиво. Олена не помічала таких заходів сонця вісімнадцять років. По радіо тихо грала музика, стара пісня. Олена не вимкнула. Слухала, і слова лягали на душу як бальзам.

У дзеркалі заднього виду мигнув поворот на село і зник. Дача залишилася позаду. Але Олена знала: вона повернеться. Обов’язково. Тому що там тепер не просто будинок зі спогадами. Там людина, яку вона рятує. І яка, сама того не знаючи, рятує її.

У ніч із суботи на неділю Павло Федорович Савельєв помер уві сні. Тихо, без мук. Племінниця Ольга знайшла його вранці: обличчя спокійне, руки складені на грудях. Наче нарешті відпустив те, що тримало його в цьому світі.

На тумбочці біля ліжка лежала записка, написана тремтячим почерком Денису Крилову: «Пробач мені, синку. Я був боягузом. Але тепер сказав правду. Живи».

Степанов отримав звістку в понеділок. Подзвонив Олені.

— Савельєв помер. Але свідчення офіційно зареєстровані. Вони в силі. Продовжуємо працювати.

Олена поклала трубку і заплющила очі. «Дякую, Павле Федоровичу. За те, що знайшли сили. Дякую за те, що дали шанс».

6 ранку. Денис прокидався в той момент, коли за вікном ще панувала темрява, а сосни за парканом ледь вгадувалися чорними силуетами на тлі трохи посвітлілого неба. Звичка з колонії. Там підйом був о 6:00. І тіло запам’ятало цей ритм намертво, вшило його в кожну клітину.

Він вставав, застеляв ліжко, робив зарядку — ті самі вправи, які в камері допомагали не з’їхати з глузду від тісноти і неробства. Присідання, віджимання, планка. 30 хвилин, поки не розгониться кров і не почне горіти шкіра.

Потім спускався вниз, розпалював піч. Вогонь у топці загорався неохоче, але Денис навчився: спочатку дрібна тріска, потім більша, потім поліна. Спостерігати, як розгорається полум’я, було медитацією. Маленьке торжество порядку над хаосом. Сніданок: каша на воді, чай без цукру, хліб. Скромно, але ситно. У колонії він відвик від надмірностей, та й тут не хотілося витрачати запаси, які привозила Олена Григорівна.

День минав у роботі. Ремонт паркану — дві секції зовсім похилилися, потрібно зміцнити, вбити нові цвяхи. Утеплення вікон на зиму — заткнути щілини клоччям, проклеїти старими газетами. Водостік лагодити — один жолоб відвалився, бовтається на останньому цвяху.

Все це було не просто вдячністю. Це була терапія. Після трьох з половиною років, коли кожен день був однаковим, безглуздим, коли ти просто відбував час, чекаючи, що він мине, тут, на дачі, він вперше за роки відчував, що його праця має сенс. Що вона помітна, потрібна.

Але ночі були іншими. Ночі приносили самотність — густу, обволікаючу, як болотяна твань. Телефону немає, інтернету немає, телевізора немає. Тільки радіо, старенький приймач із сараю. Денис слухав зведення новин, і щоразу, коли диктор згадував розшук втікача-в’язня, серце провалювалося в порожнечу.

Одного разу вночі, в середині листопада, він почув сирену. Далеку, але таку, що наближалася. Виття поліцейських машин, яке буває, коли шукають злочинця. Денис завмер. Сидів у темряві на ліжку, не дихаючи, стискаючи в руці кочергу, яку притягнув із кухні про всяк випадок.

Сирена підходила ближче. Серце калатало так, що здавалося, луна розноситься по всьому будинку. Він уявляв, як зараз до дачі під’їдуть машини, як висиплють люди з ліхтарями, як виламають двері. Як він опиниться на підлозі, притиснутий коліном до дощок, з наручниками на зап’ястях.

А потім сирена стала віддалятися. Поступово, повільно, поки не затихла зовсім. Денис сидів ще годину, не рухаючись. Розвиднілося. Він увімкнув радіо тремтячими руками. У ранкових новинах повідомили: вночі в лісі шукали грибника, що заблукав, 72-х років, з хворобою Альцгеймера. Знайшли до ранку живого, замерзлого, але живого.

Денис видихнув і поклав голову на коліна. Не його шукали. Цього разу не його.

Самотність породжувала думки. Вони приходили ночами, коли за вікном вив вітер і тріщали старі колоди будинку, осідаючи під вагою зими. Він згадував матір. Валентину Іванівну, яка приходила в СІЗО на побачення і плакала так тихо, ніби боялася, що її почують.

Її руки тремтіли, коли вона протягувала йому передачу. Домашні пироги, яблука, шкарпетки, які сама в’язала. Вона худла на очах, ніби танула. Востаннє, коли вона приїхала, він побачив, що волосся її стало зовсім сивим. А їй же було всього 58. «Денисе, я знаю, ти не винен», — говорила вона, тримаючи його руку через решітку. — «Я знаю, синку. Ми все доведемо. Ти вийдеш, і все налагодиться».

Але вона не дожила. Інсульт через рік після вироку. І він не встиг попрощатися.

Згадував Аліну. Світловолосу, смішливу Аліну, яка обіцяла чекати. Чотири місяці вона протрималася. Писала листи, приїжджала на побачення, плакала і казала: «Я вірю тобі, Ден. Ми впораємося». А потім прийшов останній лист: «Денисе, вибач. Я не можу. Я не впораюся. Мені тридцять років. Я хочу сім’ю, дітей. Я не зможу чекати сім років. Вибач».

Він не звинувачував її. Розумів. Але це не робило біль меншим.

Згадував зал суду. Байдужі обличчя присяжних, які дивилися на нього як на предмет обговорення. Холодний голос судді: «Визнати винним». Сім років позбавлення волі. Мати за його спиною, її приглушене схлипування. І Савельєв осторонь, що відводив очі.

Одна думка не давала спокою: а раптом не спрацює?